Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Навколо вогнища квадратом стояли чотири довгі виносні столи, накриті для обіду.

— Сідай де бачиш, — сказала Жилявка і сама плюхнула за стіл. Живчик сів поруч із нею і втупився просто в ревуче полум’я. Хоч жар від вогню був неабиякий, усі до одної колоди трималися землі.

— Про що ти зараз думаєш? — почув він крізь задуму Жилявчин голос. Живчик зітхнув.

— Там, звідки я прийшов, — сказав він, — ми палимо летючим деревом — світляком, сон-деревом, розумієш? Воно добре горить, але палити його треба у печі. Я… я ще ніколи не бачив такого вогню просто неба.

— Ти хотів би зайти в дім? — занепокоїлася Жилявка.

— Та ні, — заперечив Живчик, — я не це мав на увазі. Тут добре. Вдома, ну, там, де я ріс, коли стає холодно, всі ховаються по своїх домівках. І коли погода псується, стає так самотньо.

Живчик не став додавати, що й решту часу йому також бувало доволі самотньо.

Тим часом усі лави вже заповнились, і на далекому кінці починали розносити першу страву. Тільки зачувши апетитний запах, Живчик зрозумів, який він голодний.

— Мені знайомий цей запах, — сказав він. — Що це?

— По-моєму, суп із тілдеровою ковбасою, — пояснила Жилявка. Живчик подумки всміхнувся. Авжеж! Цей суп був делікатесом для дорослих, яким вони ласували в Окострельну ніч. Щороку хлопець запитував себе, яка вона на смак. І тепер ось-ось він це з’ясує.

— Забери ліктики, любий, — почувся голос із-за спини. Живчик озирнувся. То була літня жінка з ополоником у правій руці та круглим горщиком у лівій. Побачивши Живчика, вона відсахнулася, усмішку з її обличчя наче вітром здуло, і вона коротко зойкнула.

— Мара!

— Не хвилюйтеся, Ба-Татум, — заспокоїла її Жилявка, схиляючись над старою. — Це Живчик. Він прийшов із Застороні. То йому ми маємо завдячувати, що Хрящ залишився живий.

Стара вирячилась на Живчика.

— То це ти повернув нам Хряща? — запитала вона.

Живчик кивнув головою. Стара торкнулася свого чола і вклонилась.

— Ласкаво просимо, — промовила Ба-Татум. Потім вона звела високо вгору обидві руки і гучно торохнула ополоником по горщику.

— Тихо! — зажадала стара, видершись на лаву і обводячи поглядом застиглі в очікуванні обличчя. — Серед нас присутній хоробрий хлопець на ім’я Живчик. Він порятував нашого Хряща і повернув його до нас. Я хочу, щоб усі ви піднесли келихи і привітали його.

За всіма столами живолупи — старе й мале — звелися, торкнулися своїх чіл, піднесли келихи і гукнули:

— Вітаємо, Живчику!