Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Живчик ішов далі, водночас рахуючи назви звірів, чиї крики долинали до нього із глибин підступного Темнолісу. Рахував — і серце калатало вже не так бурхливо. У верховітті над ним скиглили куарми і кашляли повзуни. Ні ті, ні другі не заподіяли б тролеві ніякої шкоди, принаймні серйозної. Десь праворуч від нього пищало, готуючись до стрибка, пурхайлезо. За мить повітря розітнув вереск його жертви — може, деревного щура, а чи шелестуна.

Пройшовши ще трохи стежкою, що невидимо бігла в пітьмі, Живчик вийшов на рідколісся. Він спинився, задивившись на срібне місячне сяйво, що струменіло між стовбурами та вітами, виблискувало на восковому листі. Він уперше був у нічному лісі, і ліс виявився просто чарівним — набагато кращим, ніж можна було собі уявити.

Не зводячи завороженого погляду зі сріблястого листя, Живчик ступив крок уперед — убік від затіненої стежки. Місячне сяйво огорнуло його холодним блиском, і шкіра хлопця заблистіла, як метал. Схвильовано здіймалися білі, як сніг, хлопцеві груди.

— Ов-ва! — отетерів від побаченого Живчик і ступив ще кілька кроків.

Під ногами в нього потріскувала та кришилася блискуча паморозь. Із плакучих вербуків звисали бурульки, а замерзлі краплинки вологи на дереві росика висявали, наче перлини. Тоненькі деревця з гіллям, схожим на волосся, погойдувалися від морозяного вітерцю.

— Чу-до-во! — вигукнув Живчик, ідучи далі. Зараз ліворуч. Зараз праворуч. Зараз дати гака. А тепер через пагорб. Усе таке таємниче, усе таке нове.

Він зупинився перед скупченням лискучих під місяцем тремтливих рослин із довгим стрілчастим листям і стеблами, де рясніли пуп’янки. Раптом пуп’янки почали з тріском розповиватися. Один за одним. Аж поки вся галявина вкрилася величезними круглими квітами з пелюстками, ніби виструганими з льоду. Квіти повернули свої голівки до місяця і заіскрилися його світлом.

Живчик усміхнувся самому собі й пішов далі.

— Ще кілька кроків...

Повз нього прокотився гуляйкущ і зник у темряві. Під поривами вітру видзенькували на всі лади місячні дзвіночки та ягоди-бриниці.

А потім Живчик почув іще якийсь згук. Він обернувся. Якась дрібна тварина із гладенькою брунатною шерстю та закрученим у штопор хвостом бігла по землі, попискуючи зі страху. Повітря сколихнув крик сови.

У Живчика несамовито закалатало серце. Він озирнувся. У пітьмі світилися чиїсь очі. Жовті. Зелені. Червоні. І всі вони повилуплювалися на нього.

— О ні! — простогнав хлопець. — Лелечки, що ж я накоїв?

Так, Живчик зрозумів, що він накоїв. «У жодному разі не сходь зі стежки», — казала Спелда. А саме це він щойно і встругнув. Засліплений сріблястою красою Темнолісу, він збився із безпечного шляху. І Живчик знову застогнав.

— Нічого не можу зробити як слід! Дурень! Йолоп! Бевзь! — проклинав він себе, кидаючись то в один бік, то в другий, у розпачі намагаючись відшукати свою стежку. — Ду...

І тут Живчик почув звук, від якого заціпенів і зупинився наче вкопаний. То було свистюче сопіння рибожаба — величезної і небезпечної рептилії з бридким подихом, що валив жертву з ніг за двадцять кроків. А за десять її сморід разив на смерть. Колись одної-однісінької смердючої відрижки цілком вистачило, аби спровадити на той світ Селюкмугиркового дядька.

Що міг удіяти Живчик? Куди йому було тікати? Хлопець ще жодного разу не полишав стежки сам-один у лісі. Він поткнувся був в один бік — зупинився, метнувся у другий — і знову зупинився. Здавалося, звук рибожабового сопіння лине звідусіль. Живчик шарахнув у тінь якоїсь невисокої рослини і припав до землі за високим ґудзуватим стовбуром незнайомого дерева.

Рибожаб наближався. Його свистючий подих дедалі голоснішав. Живчикові долоні змокріли, в роті пересохло так, що не можна було ковтнути. Повзуни та куарми принишкли, і в цій мертвотній тиші Живчик дослухався, як лунко, наче барабан, гупає його серце. Хоч би не почув рибожаб! Мабуть, він уже забрався геть. Живчик обережно визирнув із-за стовбура.

«Попав пальцем у небо!» — зойкнув голос у нього всередині, коли з’ясувалося, що він упритул дивиться у жовті очі-щілини хижої тварюки, які світилися в темряві просто перед ним. З пащі рибожаба раз по раз витикався довгий закручений язик, пробуючи повітря. Раптом рептилія роздулася і стала схожою на жабугая. Він от-от мав вибухнути струменем ядучого повітря. Живчик заплющив очі, затис рукою носа і міцно стулив губи. Щось із присвистом просичало над ним.

Ту ж мить за його спиною глухо гупнуло — немовби щось упало на землю. Живчик знервовано розплющив одне око, придивився. На землі лежав повзун. Його чіпкий пухнастий хвіст ще тіпався. Живчик не зронив ані звуку, коли рибожаб вистрелив своїм липким язиком, упіймав ним нещасного повзуна і почвалав зі здобиччю у підлісок.