Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— А він же був так близько! — полегшено зітхнув Живчик, утираючи спітніле чоло. — Аж надто близько.

Місяць вибілився, тіні почіткішали. Живчик понуро плентався далі, а пітьма огортала його вогким укривалом. Рибожаб, можливо, уже звіявся, та не рептилія була найбільшою Живчиковою морокою. Не давала спокою думка, що він збився зі стежки. Хлопець заблукав.

Живчик раз по раз спотикався, інколи падав. Його чуприна злиплася від поту, а холод пронизував до кісток. Бідолаха не знав, куди йде, не знав, де він, принаймні сподівався, що не кружляє сліпо на одному місці.

До того ж Живчик утомився, та щоразу, як він сідав перепочити, вуркіт, гарчання або й несамовитий рев знову зривали його з місця. Кінець кінцем, надто знесилений, аби йти далі, Живчик зупинився. Він опустився навколішки і звів погляд до неба.

— О темнолеснику! — почав заклинати хлопець. — Темнолеснику! Темнолеснику! — його голос бринів у нічному морозяному повітрі. — Зглянься! Зглянься! Ну зглянься ж! — не змовкав Живчик. — Допоможи мені втрапити на стежку! Як я хотів би знов опинитися на ній! Хай хтось прийде мені на допомогу! Рятуйте! Рятуйте…

— Ряту-у-уйте!

Відчайдушний крик ножем розітнув нічний морок. Живчик скочив на ноги й роззирнувся.

— Ряту-у-уйте!

Ні, це не відлуння!

Кричали ліворуч від Живчика. Інстинктивно він шарпнувся був на крик, побачити, чи зможе чимось зарадити. Та зразу й зупинився. Ану ж це пастка? Згадалися моторошні лісорубські оповідки про тролів, які розпрощалися з життям, зваблені оманливими криками шпиряй-різака — бридкого чудовиська з чотирма десятками гострих як лезо кігтів. Він скидався на лежачу колоду — поки на нього хто-небудь не ставав. Тоді його кігті різко змикалися і не розціплювалися, аж поки тіло жертви починало розкладатись. Бо шпиряй-різаки їли тільки мерлятину.

— Рятуйте хто-небудь! — знову долинув голос, уже трохи глухіше. Живчик більше жодної миті не міг слухати цього розпачливого благання. Він вихопив ножа — про всяк випадок — і рушив на голос. Та не пройшовши і двадцяти ступнів, наразився на якусь штуковину, що витикалася з гущавини тремтливого дерикуща.

— О-о-ой! — зойкнув голос.

Живчик обернувся. Те, об що він перечепився, виявилося парою ніг. Власник ніг сів і сердито позирнув на Живчика.

— Незграба! — крикнув він.

— Вибач, я… — почав був Живчик.

— І не витріщайся на мене, — перебив він Живчика. — Це нечемно!

— Я перепрошую... — знову озвався Живчик. То була правда — він таки на нього витріщився. Місячне сяйво, ллючись крізь крони дерев, падало на незнайомця, і хлопця вразили його багрове обличчя, темно-червона кучма, зібрана в пучечки і схожа на язики полум’я, намиста зі звіриних зубів.

— Ти живолуп, еге ж? — запитав Живчик.

Через такі відмітні риси, які навівали думку про пролиту кров, і подоба живолупів, і сама їхня назва наганяли жах. Подейкували, що кров, яку вони проливали віками, всоталася в їхні пори і сягнула чуба. Та хоча білування тілдерів, на яких полювали живолупи, та волорогів, яких вони вирощували, і справді було їхнє ремесло, у лісі живолупів знали як миролюбний народ.

Хоч би що там було, Живчик не міг приховати своєї відрази. Якщо не брати до уваги випадкових зайд, що траплялись у Темнолісі, живолупи були найближчі сусіди лісових тролів. Вони й торгували між собою — міняли різьблене дерев’яне збіжжя і плетені вироби на м’ясо та шкіру. І все ж це не заважало тролям, як і решті мешканців Темнолісу, зневажливо ставитися до живолупів. Вони були, як висловилася Спелда, накипом на дні казана. Ніхто не хотів мати справу з народом, у якого не те що руки — усе тіло криваве.