Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

«Цікаво, як це все виглядатиме згори? — подумалося Живчикові. — Коли ми зависнемо над Темнолісом? Там, де літають повітряні пірати».

Та запитання так і зосталося без відповіді: хлопець відчув, як щось черкнуло закарлючену стопу і зашморгнулося навколо кісточки. Нарешті один із живолупських зашморгів знайшов свою ціль. Мотузка різко смикнула ногу — раз, удруге, втретє. Знову по обличчю залопотіло листя, а земляний дух став іще густіший.

Нарешті йому розвиднілось, і він побачив під собою і землю, і заарканену ногу, і мотузяний зашморг на кісточці. За другий кінець мотузки трималося близько двадцяти живолупів. Повільними посмиками вони підтягували її до себе.

Коли врешті-решт Живчикові ноги торкнулися землі, живолупи негайно заходилися коло Хряща. Працюючи у цілковитій тиші, вони понакидали зашморгів йому на руки та ноги, цуплячи його до землі. Потім один із них, витягнувши ножа, чикнув по мотузці, ще й досі обв’язаній навколо Живчикових грудей. Хлопець був вільний. Він зігнувся у три погибелі й глибоко, з насолодою вдихнув повітря.

— Дякую, — ледве вимовив Живчик. — Ще трохи, і я б… — він поглянув угору. Неймовірно роздутий Хрящ плив у напрямку селища слідом за купкою живолупів, які цупили його за собою. Живчик знову лишився сам-один. А тут ще й сніг почав сіятися з неба.

— Красненько вам дякую! — прохрипів він.

— Вони всі заклопотані, їм зараз не до тебе, — почув він чийсь голос за спиною. Живчик обернувся. Перед ним стояла дівчина-живолупка, її обличчя було освітлене мерехтливим світлом смолоскипа, який вона тримала в руці. Дівчина торкнулася чола і всміхнулась. Живчик усміхнувся у відповідь.

— Я — Жилявка, — сказала дівчина, — а Хрящ — мій брат. Його не було вдома уже три ночі.

— Гадаєш, із ним усе буде гаразд? — спитав Живчик.

— Так, якщо тільки встигнуть дати йому зілля, перш ніж він вибухне, — відказала вона.

— Вибухне? — вигукнув Живчик, намагаючись не уявляти собі, що могло б із ними трапитись, якби вони знялися високо в небо.

Жилявка кивнула головою.

— Ота отрута перетворюється на розпечене повітря. А скільки його може вміститись усередині тебе чи мене? — додала вона похмуро. Десь позад неї залунали удари гонга. — Ходімо, — сказала вона. — Вигляд у тебе не дуже ситий. А в нас зараз обід.

— Обід? — здивувався Живчик. — Таж зараз північ!

— Авжеж, — погодилася Жилявка, трохи спантеличена. — А ти, мабуть, обідаєш опівдні? — сказала вона і засміялась.

— Так, справді, — кивнув Живчик. — Ми всі обідаємо опівдні.

— Дивак! — скрушно похитала головою Жилявка.

— Ні, — реготнув Живчик, ідучи слідом за нею повз дерева, — я — Живчик.

Щойно показалося селище живолупів, Живчик зупинився, роззираючись довкола. Тут усе було зовсім не таке, як у його осаді. Живолупам були більше до вподоби приземкуваті хижі, ніж рубані хатинки. Тролі вкривали свої житла світляком — для легкості, а живолупи громадили свої курені з важкого олив’яного дерева, яке міцно трималося землі. Дверей у хижах не було, тільки грубі завіси зі шкур волорогів, які мали захищати від протягів, а не від сусідів.

Жилявка повела Живчика до того самого вогнища, яке він помітив ще з повітря. Воно було величезне, жарке і горіло на вивищеній над землею кам’яній платформі посередині селища. Живчик здивовано озирнувся. Хоча сипав густий сніг, жодна сніжинка не впала на саме селище. Теплова баня від палаючого вогнища була така потужна, що весь сніг танув, навіть не торкаючись землі.