Ще мить — і Живчикова голова теж потонула в густому зеленому гіллі. Прим’яте листя відгонило густющим землистим духом.
«Цікаво, як це все виглядатиме згори? — подумалося Живчикові. — Коли ми зависнемо над Темнолісом? Там, де літають повітряні пірати».
Та запитання так і зосталося без відповіді: хлопець відчув, як щось черкнуло закарлючену стопу і зашморгнулося навколо кісточки. Нарешті один із живолупських зашморгів знайшов свою ціль. Мотузка різко смикнула ногу — раз, удруге, втретє. Знову по обличчю залопотіло листя, а земляний дух став іще густіший.
Нарешті йому розвиднілось, і він побачив під собою і землю, і заарканену ногу, і мотузяний зашморг на кісточці. За другий кінець мотузки трималося близько двадцяти живолупів. Повільними посмиками вони підтягували її до себе.
Коли врешті-решт Живчикові ноги торкнулися землі, живолупи негайно заходилися коло Хряща. Працюючи у цілковитій тиші, вони понакидали зашморгів йому на руки та ноги, цуплячи його до землі. Потім один із них, витягнувши ножа, чикнув по мотузці, ще й досі обв’язаній навколо Живчикових грудей. Хлопець був вільний. Він зігнувся у три погибелі й глибоко, з насолодою вдихнув повітря.
— Дякую, — ледве вимовив Живчик. — Ще трохи, і я б… — він поглянув угору. Неймовірно роздутий Хрящ плив у напрямку селища слідом за купкою живолупів, які цупили його за собою. Живчик знову лишився сам-один. А тут ще й сніг почав сіятися з неба.
— Красненько вам дякую! — прохрипів він.
— Вони всі заклопотані, їм зараз не до тебе, — почув він чийсь голос за спиною. Живчик обернувся. Перед ним стояла дівчина-живолупка, її обличчя було освітлене мерехтливим світлом смолоскипа, який вона тримала в руці. Дівчина торкнулася чола і всміхнулась. Живчик усміхнувся у відповідь.
— Я — Жилявка, — сказала дівчина, — а Хрящ — мій брат. Його не було вдома уже три ночі.
— Гадаєш, із ним усе буде гаразд? — спитав Живчик.
— Так, якщо тільки встигнуть дати йому зілля, перш ніж він вибухне, — відказала вона.
— Вибухне? — вигукнув Живчик, намагаючись не уявляти собі, що могло б із ними трапитись, якби вони знялися високо в небо.
Жилявка кивнула головою.
— Ота отрута перетворюється на розпечене повітря. А скільки його може вміститись усередині тебе чи мене? — додала вона похмуро. Десь позад неї залунали удари гонга. — Ходімо, — сказала вона. — Вигляд у тебе не дуже ситий. А в нас зараз обід.
— Обід? — здивувався Живчик. — Таж зараз північ!
— Авжеж, — погодилася Жилявка, трохи спантеличена. — А ти, мабуть, обідаєш опівдні? — сказала вона і засміялась.
— Так, справді, — кивнув Живчик. — Ми всі обідаємо опівдні.
— Дивак! — скрушно похитала головою Жилявка.
— Ні, — реготнув Живчик, ідучи слідом за нею повз дерева, — я — Живчик.
Щойно показалося селище живолупів, Живчик зупинився, роззираючись довкола. Тут усе було зовсім не таке, як у його осаді. Живолупам були більше до вподоби приземкуваті хижі, ніж рубані хатинки. Тролі вкривали свої житла світляком — для легкості, а живолупи громадили свої курені з важкого олив’яного дерева, яке міцно трималося землі. Дверей у хижах не було, тільки грубі завіси зі шкур волорогів, які мали захищати від протягів, а не від сусідів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook