Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Швидко! — промовив у відчаї Живчик. Летючий хробак звивався, готуючись до кидка. Він сягнув рукою назад по ножа. — Ну ж бо!

— Ось! — гукнув Хрящ, і Живчик відчув у долоні знайому кістяну колодку. Він міцно обхопив її рукою і зціпив зуби.

Летючий хробак звивався в повітрі, рухаючись то вперед, то назад, і весь аж тремтів. Живчик чекав. Аж раптом, зовсім неждано, тварюка метнулась до хлопця. Роззявлена хробакова пащека і випнуті мацаки цілили Живчикові в шию. Засмерділо згірклим лоєм.

Смертельно перелякавшись, Живчик відскочив назад. Хробак умить, не спиняючи гону, розвернувся і ринув на хлопця з іншого боку. Живчик пригнувся.

Чудовисько промчало над його головою і, з сичанням спинившись, скрутилося в кільце і знову плигнуло на хлопця.

Цього разу воно нападало спереду, як і сподівався Живчик. І коли мацаки чудовиська от-от мали уп’ястися в його незахищену шию, хлопець крутнувся і зробив випад уперед. Ніж угруз у м’яке черево, розпанахавши один за одним шерег повітревикидних отворів.

Ту ж мить із потворою почало щось коїтись. Мов повітряна куля, яку надули і відразу ж спустили, хробак із голосним сичанням несамовито закрутився у повітрі. Потім він вибухнув, і сила-силенна маленьких, слизьких клаптиків жовто-зеленої шкіри стала плавко опадати на землю.

— Молодця, Живчику! — гукав сам до себе хлопець і молотив руками повітря. — Ти справді молодця, ти порішив його! Летюча падлюка сконала.

Він кричав, а з рота йому вихоплювалися білі хмарки пари. Крижаний північний вітер аж ніяк не робив цю ніч теплішою. Однак Живчик не відчував холоду. Аніскілечки. Гордість за вчинене та радісне збудження гріли його незгірше за вогнище.

— …можи… ені… — почув він раптом за спиною. Голос звучав дивно, так ніби Хрящ і їв, і говорив водночас.

— Усе добре! — мовив Живчик, зводячись на ноги. — Я… Хрящику! — закричав він.

Живолупа було не впізнати. Ще до сутички із хробаком його нога виглядала набряклою. Тепер же роздулося все його тіло. Він став схожий на величезну темно-червону кулю.

— …еси… ене… ому, — прохрипів він жалісно.

— Але ж я не знаю, де твій дім, — озвався Живчик.

— Я… ажу… обі… — вимучив із себе Хрящ… — …німи… ене… Я… жу …уди …ти.

Схилившись над живолупом, хлопець обхопив його руками. Той був напрочуд легкий.

Живчик вирушив у путь.

— …іво, — сказав Хрящ через якийсь час. Потім знову: — …е …аз …іво …аво…. ...ямо.

Хрящ роздимався та роздимався, і вже не міг вимовити найпростішого слова. Кінець кінцем йому довелося просто натискати своєю товстелезною куцою рукою на ліве чи праве Живчикове плече, показуючи, куди йти.

Тепер Живчик уже запевне не блукав по колу, як перше. Перед ним були нові, незнайомі місця.