Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Що ж тоді мені робити? — тихенько запитав Живчик. Спелда схлипнула.

— Тобі треба чимскоріш піти звідси і перебути якийсь час у кузена Дерилика, — сказала вона. — Ми вже послали туди цидулку, і зараз він на тебе чекає. Допоки тут усе вляжеться, — додала вона. — Дякувати небові, там ти будеш у безпеці.

— А потім, — запитав Живчик, — чи зможу я знову повернутися додому?

— Так, — повільно промовила Спелда. Живчик здогадався, що вона має сказати ще щось.

— Але? — запитав він.

Спелда затремтіла і пригорнула його голову до своїх грудей.

— О, Живчику, любенький мій хлопчику, — розридалася вона. — Я маю сказати тобі ще дещо.

Живчик випручався з обіймів і вп’явся поглядом у її стурбоване обличчя. Тепер і на його щоках блищали сльози.

— Що саме, матінко моя? — запитав він схвильовано.

— О темнолесник! — лайнулася Спелда. — Це не так легко. — Вона сумно видивилася на хлопчика. — Хоч я і люблю тебе як рідного від дня твоєї з’яви, ти не мій син, Живчику. А Тунтум — не твій батько.

Живчик звів на неї безмовний, недовірливий погляд.

— Хто ж тоді я? — запитав він. Спелда знизала плечима.

— Ми знайшли тебе, — сказала вона, — невеличкий сповиточок, який цілком вміщався у хустині, біля підніжжя нашого дерева.

— Знайшли мене… — прошепотів Живчик.

Спелда кивнула головою, наблизилася до хлопця і торкнулася шматини, зав’язаної у нього на шиї. Живчик здригнувся.

— Мій шарф? — запитав він. — Це та хустина?

— Та сама, — зітхнула Спелда. — Хустина, в якій ми тебе знайшли. Хустина, з якою ти не розлучаєшся навіть нині.

Живчик провів по тканині тремтячими пальцями. Він чув, як схлипує Спелда.

— О, Живчику, — квилила вона. — Хоч ми і не справжні твої батьки, Тунтум і я любимо тебе як рідного. Тунтум просив мене переказати... попрощайся з ним... Він казав... — вона замовкла, її душила туга. — Він просив переказати тобі, що. хоч би що там сталося, ти не повинен забувати... він любить тебе.

Сказавши все, що хотіла, Спелда сповна віддалася своєму горю. Вона розпачливо заголосила, аж нестримні ридання струшували всім її тілом.