Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Вобл-воб! — голосно забулькав Хрящ. — Воб-влоб-влоб!

— Що? — занепокоєно спитав Живчик. Однак тут і без слів було зрозуміло, що коїться. Хрящеве тіло, і так легке, коли він підносив його з землі, тепер навіть невагомим не можна було назвати. Здоровенне роздуте тіло загрожувало от-от знятися в повітря і полетіти геть.

Живчик щосили намагався обхопити Хряща за поперек, точніше, за те місце, де він раніше був, але про це годі було й думати. Він почувався так, ніби тримав повний міх із водою, з тією лише різницею, що вислизнути цей міх поривався не на землю, а вгору. Якби Живчик відпустив Хряща, той би навіки зник у небі.

Хлопець витер спітніле чоло. Потім він запхав живолупа між двох гілок, завбачливо вибравши дерево без колючок. Живчикові не хотілося, аби Хрящ луснув. Далі він зняв із плеча мотузку, яку дала йому Спелда, прив’язав один її кінець до Хрящевої ноги, другим оперезав себе за пояс, і рушив далі.

Збігло зовсім небагато часу, коли Живчика спіткало нове лихо. З кожним кроком його дедалі дужче поривало вгору. Триматися землі ставало важче й важче. Щоб не відірватися від неї, він хапався за гілки кущів, повз які доводилося проходити. Однак і цього було замало. Живолуп ставав аж занадто леткий.

Аж раптом Живчикові ноги відірвалися від землі, гілля вислизнуло з рук, і він та Хрящ знялися у повітря.

Вони піднімалися все вище й вище, крізь морозяну ніч — у відкрите небо. Живчик марно смикав за вузол на поясі. Той не піддавався. Він дивився на землю, що швидко даленіла, і нараз, поки він отак летів, його осяяв жахливий здогад.

Зникнення Хряща, можливо, помітять. Мабуть, рідні та друзі шукатимуть живолупа, якщо той не повернеться. Натомість Живчик учинив те, чого ніколи не робив жоден із лісових тролів. Він зійшов зі стежки. І тому ніхто його не шукатиме.

Розділ третій

Живолупи

Живчик і далі зносився в холодне нічне небо, мотузка боляче впиналась йому під ребра. Він глибоко вдихнув повітря, і в голову йому вдарив ледь чутний дивний запах їдкого диму. Пахло впереміш дров’яним димом, шкірою і ще чимось гострим, чого Живчик не розпізнав. Згори тривожно захарчав Хрящ.

— Ми вже над твоїм селищем? — запитав Живчик.

Хрящ знову захарчав, цього разу дужче. І тут крізь крони дерев Живчиків погляд вихопив мерехтіння вогню і криваво-червоний дим. За якихось двадцять кроків під ними палало вогнище.

— Рятуйте! — заверещав Живчик. — Допоможіть!

Майже відразу долі заметушилися криваво-червоні живолупи, кожен тримав у руці запаленого смолоскипа.

— Тут, угорі! — не вгавав Живчик.

Живолупи позадирали голови. Один із них показав рукою в небо. Потім, не кажучи ні слова, вони взялися до діла. Тихо, злагоджено познімали з плечей мотузки, які були в кожного, і з одного кінця поробили зашморги. Потім, так само неквапно і зосереджено, стали метати ці нашвидкуруч зв’язані аркани вгору.

Живчик тільки скімлив щоразу, як мотузка поверталася на землю, так і не долетівши до нього. Він широко розвів ноги, вигнувши ступні гаком. Живолупи знову спробували заарканити летючу парочку, та Хрящ усе тяг Живчика вгору, і тепер зловити його з кожною секундою ставало важче.

— Ну, давайте ж! — нетерпляче бурмотів Живчик щоразу, коли живолупи намагалися накинути зашморг йому на ногу. Він чув, як приглушено кричав над ним Хрящ, коли його роздуте тіло нахоплювалося на верховіття.

Ще мить — і Живчикова голова теж потонула в густому зеленому гіллі. Прим’яте листя відгонило густющим землистим духом.