Розділ 7 ЗНОВУ ВДОМА

— Але, Енн, це жахливо погане слово.

— Скажи його!

Деві знову недовірливо на неї глянув, а тоді тихенько проказав лайливе слово. Наступної ж миті він притиснувся обличчям до її щоки.

— Ох, Енн, я вже більше ніколи, ніколи його не скажу. Я більше ніколи не захочу його сказати. Я знав, що воно погане, але не думав, що воно таке… не знав, що воно таке.

— Так, Деві, тепер ти вже ніколи не захочеш його сказати — ні вголос, ні подумки. І на твоєму місці я більше б не спілкувалася з наймитом пана Гаррісона.

— У нього виходить такий ловкий бойовий поклик, — відповів Деві з гіркотою.

— Але ж ти не хочеш, щоб думки твої повнилися лихими словами, так, Деві? Словами, що труїтимуть ці думки й позбавлятимуть їх усього доброго, що лиш може бути в думках справжнього чоловіка?

— Ні, — мовив Деві задумливо та з відсутнім поглядом.

— То не спілкуйся з тими, хто вживає такі слова. А тепер як ти відчуваєш, Деві, — зможеш проказати молитву?

— Так, — відповів Деві, охоче вклякаючи перед Енн. — Тепер це буде легко, бо я навіть не боятимуся промовляти «Коли ж я помру вві сні»,[16] як тоді, коли мені хотілося сказати те слово.

Певне, тієї ночі Енн та Діана розповіли одна одній усі свої таємниці, та жодних записів про їхні зізнання не збереглося. І за сніданком вигляд у них був свіжий, а очі сяяли так, як то після цілої ночі веселощів та звірянь буває лише в юності.

Доти сніг іще не починав укривати землю, проте коли Діана, вертаючись додому, переходила кладку, над сіро-бурими лісами й полями та їхнім непорушним сном закружляли перші білі лапаті сніжинки. Невдовзі обриси далеких схилів і пагорбів уже ледь мерехтіли крізь білу пелену — так, мовби панянка-осінь укрила голову весільним серпанком, чекаючи на свого крижаного нареченого. Отож, Різдво таки видалося сніжне, і був то дуже приємний день. Зранку надійшли подарунки й листи від панни Лаванди та Пола; Енн розгортала їх на сонячній кухні Зелених Дахів, де в повітрі ширилося те, про що Деві, вдоволено нюшачи, сказав: «Гарно пахне».

— Панна Лаванда й пан Ірвінг оселилися в новому домі, — повідомила Енн. — Панна Лаванда дуже щаслива: я відчуваю це із самого тону її листа. А ось і записка від Шарлотти Четвертої. Їй геть не сподобалося в Бостоні, і вона так скучила за домом. Панна Лаванда просить мене навідатися в Прихисток Луни, доки я на канікулах — розпалити камін, провітрити кімнати й поглянути, чи не відволожуються подушки. Піду туди наступного тижня, разом з Діаною, а вечір ми проведемо в Теодори Дікс. Я хочу зайти до неї в гості. До речі, Людовік Спід і досі впадає за нею?

— Кажуть, що так, — відповіла Марілла, — і начеб не збирається припиняти. Хоч люди вже й не сподіваються, що з того щось вийде.

— На місці Теодори я б його трошки поквапила, будьте певні, — докинула пані Лінд. І жодного сумніву немає в тім, що саме так вона б і вчинила.

Прислала листа й Філіппа — цілком характерного для неї, повного розповідей про Алека та Алонзо: що вони сказали й зробили, і який мали вигляд, щойно зустрівши її.

«Але я досі не знаю, за кого мені виходити, — писала Філ. — Якби ти поїхала зі мною, то могла б усе вирішити за мене. Бо комусь таки доведеться це зробити. Вчора я побачила Алека і в мене так затріпотіло серце, що я подумала: „Мабуть, він і є саме той“. А потім прийшов Алонзо, і серце знов затріпотіло. Тож кепський із нього порадник, попри те, що я читала в усіх романах. Але ТВОЄ серце, Енн, затріпоче тільки в присутності справжнього принца, я впевнена. То лише з моїм щось геть недобре. Але я все одно так пречудово бавлю час! І дуже хочу, щоб ти була тут. Нині сніжить, і я дуже, страшенно рада. Я так боялася, що Різдво буде зелене — я це просто ненавиджу. Чому, коли довкола все брудно-сіре, мов стара ганчірка, яку сто років тому кинули відмочуватися і так відтоді й забули, це називають зеленим Різдвом? Аби ж я знала. Як то каже лорд Дандрері, „не вше можна ошягнути рожумом“.

Чи доводилося тобі, Енн, сісти до конки й виявити, що не маєш грошей на проїзд? Зі мною таке сталося позавчора. Жахливо. Адже я мала ті п’ять центів: думала, що поклала їх у кишеню пальто. Всілася зручненько й сягнула по них. А їх там не було. Я вся аж похолола. Сягнула в іншу кишеню, але й там їх не було. Я знову похолола. Тоді подивилася в маленькій внутрішній кишеньці. Все марно. І я похолола ще вдвічі сильніше. Зняла рукавички, поклала їх на сидіння і ще раз оглянула усі-всі кишені. Але монети не було. Я підвелася й обтрусилася, а тоді глянула ще на підлогу. У конці було повно людей, вони верталися з опери й усі витріщилися на мене, та мені було вже не до цих дрібниць. Я ніде не могла знайти свою монету, отож і вирішила, що, мабуть, поклала її в рот і необачно проковтнула.

Я не знала, що мені робити. Думала, що кондуктор, напевне, зупинить конку, а мене ганебно висадить геть, і я не зможу переконати його, що стала жертвою власної неуважності, а зовсім не намагаюся проїхатися на дурняк, мов якась безпринципна істотка. Як би мені хотілося, щоб поряд були Алек чи Алонзо! Але їх не було — саме тому, що я їх потребувала. Якби вони були непотрібні, їх би там юрмилася ціла дюжина. І я не знала, що сказати кондуктору, коли він підійде до мене. Щойно вигадувала пояснення, як відчувала, що ніхто мені не повірить і треба думати ще. Лишалося хіба здатися на ласку Провидіння, але попри цю втішну думку, я почувалася, мов та старенька на кораблі під час шторму, якій капітан велів покластися на Всемогутнього, а вона вигукнула: „Ох, невже все так зле, капітане?“

І ось в останню мить, коли мене покинула надія, а кондуктор простягнув свою скриньку пасажирові, що сидів біля мене, я раптом згадала, де ця дурна монета. Я таки її не проковтнула! Вона лежала у вказівному пальчику моєї рукавички, звідки я її чемно витягла й укинула до скриньки. А тоді всім усміхнулася й відчула, що світ прекрасний.»