Розділ 31 ЕНН ПИШЕ ФІЛІППІ

ЕНН ПИШЕ ФІЛІППІ

«Вітання Філіппі Гордон від Енн Ширлі.

Люба, я знаю, що давно вже мушу написати тобі. От я й знову сільська вчителька, тепер у Веллі Роуд. Живу в Узбіччі — обійсті панни Джанет Світ. Джанет мила й доволі гарна: не надто висока, повненька, але не занадто, що свідчить про бережливу душу, котра не виявляє надміру навіть у питаннях огрядності. У неї виткі каштанові коси із сивими ниточками, закручені в дульку на потилиці, усміхнене рожевощоке лице й великі лагідні очі, сині, мов незабудки. Та ще вона з тих дивовижних, старомодних господинь, які геть не турбуються, що зіпсують тобі травлення, коли тільки мають змогу щедро тебе нагодувати.

Вона подобається мені, а я — їй; найбільше, здається, тому, що в неї була сестра на ім’я Енн, яка померла молодою.

— Рада вас бачити, — жваво сказала вона, коли я зійшла з воза на її подвір’ї. — Боже, та ви геть не така, як я думала. У моєї сестри Енн були темні коси, то я собі гадала, що й у вас вони темні будуть. А ви онде яка руда!

На кілька хвилин мені здалося, що Джанет не сподобається мені так, як я того чекала, щойно її уздрівши. Та потім я нагадала собі, що нерозумно ставитися до людини упереджено лиш за те, що вона назвала твої коси рудими. Можливо, слова „каштановий“ узагалі немає в словнику Джанет.

Узбіччя — то дуже мила й гарна ферма. Будиночок невеличкий, білий, стоїть у чарівнім видолинку обіч дороги.

А поміж дорогою й домом є сад, де плодові дерева й квіти ростуть уперемішку. Стежка від хвіртки до дверей викладена по боках морськими черепашками — „роззявляками“, як називає їх Джанет, — понад ґанком звивається віргінський виноград, а дах весь порослий мохом. Кімнатчина в мене при вітальні — невеличка, світла й охайна; місця там стане хіба що для ліжка й трохи для мене. В узголів’ї висить картина з Роббі Бернсом на могилі Горянки Мері під велетенською вербою. Обличчя в Роббі невимовно скорботне, тож не дивно, що мені тут сняться жахіття. Уяви собі — найпершої ночі мені наснилося, що я НЕ МОЖУ СМІЯТИСЯ.

Вітальня крихітна й дуже чиста. Попід єдиним її вікном росте така тіниста верба, що в кімнаті панують незмінні смарагдові сутінки, які роблять її схожою на грот. На ручках і спинках крісел викладені прегарні серветки, на підлозі — пістряві килимки, на круглому столику охайно розташовані книжки й листівки, на камінній полиці вази із сухотрав’ям, а між ними — веселенька прикраса: п’ять металевих табличок із трун, що належать відповідно батькові Джанет, її матері, брату, сестрі Енн і наймиту, що колись тут помер! Тож коли я найближчими днями збожеволію, „цим ставлю вас до відома“, що завинили цьому вищезгадані таблички.

Та разом усе має дуже приємний вигляд, і я так і сказала Джанет. Вона одразу полюбила мене за це, так само, як колись запідозрила, що із сердешною Естер щось негаразд, бо та запевняла її, що морок у вітальні — це негігієнічно, і з тих самих причин відмовлялася спати на перині. Ну, а я на перинах розкошую, і що більш вони м’які й негігієнічні, то сильнішу я відчуваю втіху. А ще Джанет каже, що страшенно радіє, коли дивиться, як я їм. Вона боялася, що я буду, як панна Хейторн, котра снідала хіба фруктами, заливаючи їх гарячою водою, і вмовляла Джанет не їсти смаженого. Естер — чудова дівчина, хоч і надзвичайно примхлива. Уся біда в тім, що в неї недостатньо розвинена уява й таки є схильність до нестравності.

Джанет сказала, що я можу приймати у вітальні юних джентльменів! Хоч не думаю, що їх тут буде багато. Я ще не бачила жодного юнака у Веллі Роуд — окрім сусідського наймита Сема Толлівера, худющого, довготелесого хлопця із чуприною, мов солома. Днями він прийшов до нас надвечір і цілу годину просидів на садовій огорожі, коло ґанку, де ми із Джанет вишивали. Єдиними словами, котрі він із власної волі проказав, були: „Ви візьміть льодяника. Бо росяно, то щоб не кашляти, льодяник“ і „Страшно багато тут цвіркунів. Еге“.

Та все ж і тут є любовна історія. Здається, така моя доля — втручатися, більш-менш активно, у любовні історії старшого покоління. Пан та пані Ірвінг часто кажуть, що побралися завдяки мені. І пані Кларк із Кармоді невтомно дякує мені за натяк, що його, напевне, так чи так зробив би хтось інший, якби не я. Утім, я переконана, що Людовік Спід навряд чи перейшов би до наступного кроку після млявих упадань за Теодорою Дікс, якби я їм не допомогла.

Але зараз я — усього лише пасивний спостерігач. Я вже була спробувала втрутитися й замалим усе не зіпсувала. Тож краще лишуся осторонь, а тобі про все розповім особисто».