Розділ 23 ПОЛ НЕ ЗНАХОДИТЬ СКЕЛЯСТИХ ЛЮДЕЙ

ПОЛ НЕ ЗНАХОДИТЬ СКЕЛЯСТИХ ЛЮДЕЙ

Те літо в Ейвонлі було дуже приємне, хоча, попри всі радощі канікул, Енн мучило невиразне відчуття, наче зникло те, що мало бути поряд. Вона нізащо не визнала б, навіть у найпотаємніших думках, що всьому виною була відсутність Гілберта. Проте коли їй доводилося самій вертатися додому з молитовних зібрань чи зустрічей Спілки вдосконалення Ейвонлі, коли Діана із Фредом та інші веселі парочки блукали вечірніми стежками під місячним сяйвом, у серці її зринав дивний біль самотності, якого вона не могла собі пояснити, і таким чином позбутися його. Гілберт навіть не писав їй, хоч дівчина вважала, що міг би й озватися. Енн знала, що він зрідка пише Діані, проте не могла поцікавитися його справами, Діана ж, вважаючи, що Енн сама листується з Гілбертом, нічого не розповідала. Гілбертова мати, весела, щира й добросерда жінка, не обтяжена, проте, зайвою тактовністю, мала прикру звичку запитувати Енн, щоразу нестерпно чітко й голосно, і щоразу на людях, чи давно їй писав Гілберт. Сердешній Енн лишалося тільки червоніти й мимрити: «Та вже давненько», що всі, включно з пані Блайт, сприймали за звичайну дівочу соромливість.

А втім, Енн усе ж насолоджувалася літом. У червні в гості приїздила Прісцилла, а коли вона поїхала, на липень і серпень повернулися подружжя Ірвінгів, Пол та Шарлотта Четверта. Прихисток Луни знову став місцем найрізноманітніших веселощів, і луна із-за річки невтомно передражнювала сміх, що дзвенів у старому саду за сосновим ліском.

Панна Лаванда нітрохи не змінилася, хіба стала ще миліша й вродливіша. Пол дуже її любив, і на їхнє дружнє спілкування приємно було глянути.

— Але я не кличу її просто «мамою», — пояснював він Енн, — бо те ім’я належить моїй рідній мамі, і більше нікого я так назвати не можу. Ви ж розумієте, дорога вчителько. Проте я кличу її «мамою Лавандою» і люблю її найбільше після тата… навіть трошечки більше, ніж вас.

— Так і повинно бути, — відповіла Енн.

Пол був уже тринадцятирічним хлопцем, дуже високим, як на свій вік. Лице й очі його були так само прекрасні, і фантазія лишалася все тією ж призмою, що перетворювала кожнісінький промінь життя на веселку. Вони з Енн багато гуляли лісами, полями й узбережжям, і не було в усьому світі двох інших таких рідних душ.

Шарлотта Четверта розквітла й стала справжньою юною панночкою. Замість старих добрих синіх бантів вона тепер носила височенну зачіску в стилі «помпадур», та обличчя її було таке саме веснянкувате, ніс — такий самий кирпатий, а усмішка — така сама широка, як завжди.

— Вам не здається, що в мене став акцент, як у янкі, панно Ширлі, мем? — стривожено запитала вона.

— Я нічого не помітила, Шарлотто.

— Тоді добре. Бо мої домашні так сказали, але вони, мабуть, просто дражнилися. Не хочу балакати, як янкі. Я не маю нічого проти них, панно Ширлі, мем — вони культурні люди. Але ніде не є так добре, як на Острові Принца Едварда.

Перші два тижні канікул Пол провів у своєї бабусі, старої пані Ірвінг. Енн, котра зустріла його там, виявила, що найбільше він хоче піти на узбережжя, де чекатимуть на нього Нора, Золота Дама й Брати-Мореплавці. Хлопець ледь міг діждати кінця вечері. Хіба не побачить він неземного обличчя Нори, що печально роззиратиметься довкола, намагаючись відшукати його? Та повернувшись додому в сутінках, Пол здавався сумним і дуже серйозним.

— Ти не знайшов своїх скелястих людей? — запитала Енн.

Пол сумовито трусонув каштановими кучерями.

— Брати-Мореплавці й Золота Дама зовсім не прийшли, — мовив він. — Нора була там, але то вже зовсім інша Нора. Вона змінилася.

— Це ти змінився, Пол, — відказала Енн. — Ти став надто дорослий для скелястих людей. Вони можуть бавитися тільки з дітьми. Боюся, Брати-Мореплавці на чарівному перлинному вітрильнику більше не припливуть до тебе місячною доріжкою, і Золота Дама більше не заграє тобі на своїй золотій арфі. Навіть Нори ти невдовзі вже не побачиш. Таку ціну ми платимо за дорослішання, Пол. Країна мрій мусить лишитися позаду.

— Завжди ви дурне кажете, — озвалася стара пані Ірвінг поблажливо, та водночас із докором.

— Ні, — серйозно похитала головою Енн. — Ми просто мудрішаємо, і це сумно й гірко. Наші слова стають не такі цікаві, коли виявляється, що мова нам дана, щоби приховувати свої думки.[27]

— Але ж ні — мова нам дана, щоб обмінюватися думками, — так само серйозно заперечила пані Ірвінг. Вона не чула про Талейрана й не розуміла велемудрих сентенцій.