Розділ 18 ПАННА ДЖОЗЕФІНА НЕ ЗАБУВАЄ «МАЛЕНЬКОЇ ЕНН»

ПАННА ДЖОЗЕФІНА НЕ ЗАБУВАЄ

«МАЛЕНЬКОЇ ЕНН»

На різдвяні канікули дівчата з Дому Патті роз’їхалися по домівках, проте тітонька Джеймсіна воліла залишитися в Кінгспорті.

— Ні до кого із друзів, що мене запросили, я не можу взяти трьох котів, — пояснила вона. — І лишати бідолашок самих на три тижні не хочу. Якби ми мали хоч якихось порядних сусідів, котрі могли б їх годувати — може, я й поїхала б. Та на цій вулиці немає нікого, окрім мільйонерів. Тож я лишуся тут, і в Домі Патті до вашого повернення усе буде готово.

Енн поїхала додому в передчутті звичних радощів, проте її сподівання, не втілилися в життя. В Ейвонлі панувала така рання, холодна й сніжна зима, якої не пригадували навіть найстаріші з односельців. Зелені Дахи буквально потопали у велетенських кучугурах. Майже щодня впродовж тих невдалих канікул лютували хурделиці; навіть у ясну погоду вітер невтомно нагортав нові замети. Щойно стежки розчищали, як їх знову укривав сніг. Вийти з дому було майже неможливо. Спілка вдосконалення Ейвонлі тричі намагалася дати вечірку на честь редмондських студентів, та щоразу здіймалася така сильна завірюха, що ніхто не міг і поткнутися на вулицю, отож вони у відчаї облишили марні спроби. Попри всю любов до Зелених Дахів, Енн не могла не сумувати за Домом Патті із затишним каміном, радісними очима тітоньки Джеймсіни, трьома котами, веселими дівочими балачками та приємними п’ятничними вечорами, коли в гості заходили друзі — поговорити про смішне й серйозне.

Тепер їй було самотньо. Діана безвилазно сиділа вдома через серйозний напад бронхіту. Вона не могла приходити до Зелених Дахів, та й Енн хіба що зрідка вдавалося відвідати Садовий Схил: звичний шлях крізь Ліс Привидів був геть засипаний снігом, довший — через міст понад Озером Осяйних Вод — часто виявлявся ненабагато кращим. Рубі Джилліс спочивала на засніженім цвинтарі, Джейн Ендрюс учителювала десь на заході Канади. Щоразу, коли то було можливо, до Зелених Дахів пробивався незмінно вірний Гілберт. Утім, його візити були вже не такі, як колись, і Енн майже страхалася їх. Лячно було часом, піднявши очі посеред несподіваної мовчанки, зустрітися з поглядом карих очей Гілберта — поглядом, що не залишав сумнівів щодо свого значення; лячно було й відчути, що вона шаріється під цим поглядом, палко й ніяково, так, мовби… мовби… словом, її це лякало. Енн хотілося знов опинитися в Домі Патті, де в незручній ситуації поряд завжди був хтось третій. Тут же, у Зелених Дахах, Марілла негайно забиралася до пані Лінд, захопивши із собою двійнят. Енн не сумнівалася в значенні цих жестів, та хай як вона гнівалася, вдіяти нічого не могла.

Деві ж був цілком щасливий. Рано-вранці він виходив з дому й відкидав лопатою сніг на стежках до криниці й курника. Окрім того, щодня він ласував різдвяними наїдками, у приготуванні яких з нагоди приїзду Енн змагалися між собою Марілла та пані Лінд, та ще й читав узяту в шкільній бібліотеці захопливу книжку про дивовижного героя — він, здавалося, мав справжнісінький талант потрапляти в халепи, з яких його зазвичай рятував землетрус чи виверження вулкана, що приносили йому удачу й дозволяли виходити сухим з води, тож історія закінчувалася незмінним тріумфом.

— Така ловка книжка, Енн, — мовив він якось із захватом. — Її цікавіше читати, ніж Біблію.

— Справді? — усміхнулася Енн.

Деві запитливо глипнув на неї.

— Ти, здається, зовсім не розсердилася, Енн. А пані Лінд страшенно розсердилася, коли я їй це сказав.

— Ні, Деві, я не розсердилася. Я вважаю цілком природним те, що дев’ятирічному хлопчикові пригодницьку книжку читати цікавіше, ніж Біблію. Та коли ти виростеш — я сподіваюся, ти зрозумієш, яка чудова книга Біблія.

— Ну, в ній теж є різне цікаве, — згодився Деві. — Ота історія про Йосипа[24] — така ловка. Але я б на місці Йосипа братам не пробачив. Правда, Енн. Я б їм усім повідрубував голови. А пані Лінд страшно розсердилася, коли я їй теж це сказав, і закрила Біблію, і сказала, що більше нічого мені звідти не читатиме, доки я буду таке молоти. І тепер, коли вона по неділях читає Біблію, я нічого не кажу, тільки думаю, а потім усе переказую Мілті Болтеру в школі. Я розповів йому про Єлисея та ведмедиць і він так страшно налякався, що вже більше не сміється з лисини пана Гаррісона.[25] Енн, а на нашому острові є ведмеді? Скажи, я хочу знати.

— Тепер уже ні, — неуважно відказала Енн, бо саме в цю мить вітер жбурнув сніг у вікно. — Ох, коли ж нарешті вщухне ця хурделиця?

— Бог його знає, — безтурботно мовив Деві, готуючись знову поринути в книжку.

Цього разу Енн таки розсердилася.

— Деві! — докірливо вигукнула вона.

— Це пані Лінд так каже, — спробував оборонитися Деві. — Ще того тижня Марілла запитала: «Цікаво, чи Людовік Спід і Теодора Дікс одружаться бодай колись?» — а пані Лінд їй так і сказала: «Бог його знає».

— Пані Лінд негарно сказала, — відповіла Енн, квапливо міркуючи, на котрий із рогів цієї несподіваної дилеми їй краще наштрикнутися. — Не варто згадувати ім’я Господнє надаремно чи легковажити ним. І ти більше ніколи не роби так, Деві.