У ПАРКУ
— Що ви сьогодні робитимете, дівчата? — запитала Філ, з’явившись у кімнаті Енн одного суботнього пообіддя.
— Ми йдемо на прогулянку до парку, — відказала Енн. — Хоч я мала б лишитися вдома й дошити блузку. Але в такий день я шити зовсім не можу. Щось бринить у повітрі — хвилює мою кров, а душа співає осанну всьому сущому. Пальці тремтітимуть і шов удасться кривий. Отож — у парк, до сосон!
— Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу?
— Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж.
— Але тоді, — зажурилася Філіппа, — доведеться йти без пари, а це щось нове для мене.
— Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів?
— О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно — зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо — навряд. Я похапцем витягла з конверта лист до Алека — так мені здалося — і дописала постскриптум. А тоді відправила обидва листи. А сьогодні вранці одержала відповідь Алонзо. Ох, дівчата, цей постскриптум я дописала до його листа, і він так розлютився. Він переживе це, звісно, — а коли й ні, то байдуже, — але я на цілий день зажурилася. От і прийшла до вас, мої хороші, — розважитися. Бо коли відкриється футбольний сезон, у мене всі суботи будуть зайняті. Я страшенно люблю футбол. Вдягатиму на матчі таку гарну шапочку й светр у кольорах Редмонду. Хоча звіддалік я й нагадуватиму ходячу рекламу перукарні. Енн, а ти знаєш, що цей твій Гілберт став капітаном команди першокурсників?
— Так, він казав нам учора ввечері, — мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. — Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем — думала, там вона буде в безпеці. Але — ти не повіриш — Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, — усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, — чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила.
— А мене ці подушки дратують, — зізналася Енн. — Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ?
— Так, але йтиму поруч із Прісциллою та Чарлі. Тоді це буде стерпна міра зайвості. Енн, цей твій Гілберт — таке серденько, але чого ж він повсюди ходить із Банькатим?
З обличчя Енн зійшов привітний вираз. Вона ніколи не мала теплих почуттів до Чарлі Слоуна, та він був із Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права глузувати з нього.
— Чарлі й Гілберт завжди були друзями, — холодно відказала вона. — А Чарлі хороший, і він не винен, що має такі очі.
— О, ні! Звісно ж, він винен! Мабуть, накоїв щось жахливе в минулому житті, і тепер має собі ці очі як покуту. Ми із Пріс помстимося йому за це. Будемо насміхатися просто йому у вічі, а він нічогісінько й не зрозуміє.
Певна річ, «безсоромні негідниці», як назвала їх Енн, здійснили свої «приязні» наміри. Проте Чарлі перебував у блаженному невіданні, гадаючи, що він страшенно гарний кавалер, коли поруч із ним ідуть двоє таких дівчат, надто Філіппа Гордон, перша красуня на курсі. Тепер Енн буде вражена й побачить, що дехто таки здатен належно його оцінити.
Гілберт та Енн неспішно крокували позаду. Стежка звивалася й тікала вздовж затоки, а вони тішилися спокійною, тихою красою осіннього вечора попід соснами в парку.
— Тиша тут — наче молитва, правда? — мовила Енн, піднявши лице до ясного неба. — Як я люблю сосни! Здається, коріння їхнє сягає глибоко в романтичну минувшину. Яка ж то втіха — прийти сюди часом і поговорити з ними. Тут я завжди щаслива.
Так серед гір німотних, сумовитих,
мов чарів дотик,
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енн із Острова Принца Едварда» автора Монтгомері Л.-М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6 У ПАРКУ“ на сторінці 1. Приємного читання.