Розділ 12 «ПОКУТА ЕЙВЕРІЛ»

— Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть!

— Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, — відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів.

Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис.

— Енн, невже оповідання відхилили? — недовірливо скрикнула Діана.

— Так, — коротко відповіла Енн.

— Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення?

— Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації.

— Я завжди була невисокої думки про цей журнал, — палко відказала Діана. — Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки».

— Мабуть, так я й зроблю, — помалу втішаючись, мовила Енн. — І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить.

Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати.

— Кінець моїм літературним прагненням, — мовила вона з гіркотою.

Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку.

— Ні, редактор відхилив його, — просто відповіла вона.

Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя.

— Ну, я думаю, ти писатимеш далі, — підбадьорливо мовив він.

— Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, — заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері.

— Я б не кидав писання зовсім, — замислено проказав пан Гаррісон. — Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися — саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн.

— Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд — учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати — ні.

— Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, — сказав пан Гаррісон. — Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною.

Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!!