Розділ 10 ДІМ ПАТТІ

— А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, — мовила Енн.

Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн.

— Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни[20] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу.

— І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, — засміялася Прісцилла.

— Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася.

— Я цього й не казала.

— Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене!

— Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, — відповіла Енн.

Філ скрушно похитала головою.

— Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося?

— Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, — переможно проказала Енн. — Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство.

Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн.

— Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді — я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе!

— Філ, не будь дурненькою. Встань.

— І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити.

Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала:

— Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон.

— Та хіба ж мені не однаково? — із трагічним виглядом запитала Філ. — Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді — із крапли-и-иночкою варення, — якщо ви візьмете мене до себе.

— Крім того, — вела далі Енн, — усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти…

— «Не працюю, ані не пряду»,[21] — підхопила Філіппа. — Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте — хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду. Це теж важливо. Прошу вас, благаю! Я ще нічого в житті так не хотіла, а ця підлога страшенно тверда.