Розділ 10 ДІМ ПАТТІ

Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула.

— Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами.

— Ні… мабуть, ні, — промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті.

— Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись — мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, — а решту лишимо у ваше розпорядження.

— А цих порцелянових песиків ви не приберете? — боязко поцікавилася Енн.

— Ви хочете, щоб я їх залишила?

— О так, я дуже хочу. Вони дивовижні.

На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз.

— Це незвичайні песики, — гордо проказала вона. — Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню.

— Він був чудовою людиною, — уперше подала голос панна Марія. — О, тепер і не зустрінеш такого, як він.

— Він був тобі добрим дядьком, Маріє, — натхненно відповіла панна Патті. — і з твого боку дуже ґречно не забувати його.

— Я довіку його пам’ятатиму, — врочисто проказала панна Марія. — Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом.

Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів.

— Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, — повідомила вона. — Їх звати Гог та Магог.[19] Гог дивиться ліворуч, а Магог — праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті?

— Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це — одна із наймиліших його рис.

— Бачу, ви дуже розумна дівчина, — вдоволено заявила панна Патті. — Чи повірите — усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, — відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас — хоч потоп». — А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно?

Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати — велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка — чудове місце для навчання та мрій.

— Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, — мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю.

— Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, — засміялася Енн. — Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях?

— Напевно, швендяти вони таки будуть без них, — відповіла Прісцилла, — хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою.