Розділ без назви (3)

Перш за все, він виснажений. У нього був такий день, який і мав би закінчитись неймовірною подією, такою, як обійми рою бджіл: Софі, Венделл Ґрін, Джуді Маршалл, Паркус — той катаклізм, та лавина! — і дивна смерть Мишеняти Бауманна, — усе це висотало з нього сили. Тіло знемагає від перевтоми. Коли він залишає Френч Лендінґ і виїжджає на широку темну місцевість, то вирішує з’їхати на узбіччя і півгодини передрімати. Глибока ніч обіцяє сон, що відновлює сили, і це проблема: він може проспати в пікапі всю ніч, і зрештою відчуватиме біль у суглобах увесь день, коли йому треба бути в найкращій формі.

Зараз він не в найкращій формі — не «в ударі», як полюбляв казати його батько Філ Сойєр. «Ти вже видохся», — ще один із улюблених висловів Філа Сойєра, але він думає, що ще зможе трохи утриматись від сну, щоб провідати Генрі Лайдена. Можливо, Генрі уклав угоду з типом із ESPN — можливо, Генрі вийде на ширший ринок і заробить набагато більше грошей. Генрі аж ніяк не потрібно більше грошей, ніж він має, для прожиття Генрі їх більше ніж достатньо, але йому приємна сама лише думка, що його друг раптом розбагатіє. Генрі, котрий розкидається зайвими грішми, — це Генрі, котрого Джек хотів би бачити. Ви тільки уявіть, який чудовий одяг він міг би собі дозволити. Джек уявляє, як вони разом їдуть до Нью-Йорка, як вони зупиняються в хорошому готелі, такому як «Карлайл» чи «Сент Реґіс», як вони ходять величезними магазинами чоловічого одягу, і він допомагає Генрі підібрати те, що той захоче.

На Генрі все виглядає гарно. Він, здається, вдосконалює будь-який одяг, який носить, але в нього витончений, особливий смак. Генрі подобається класичність, навіть старомодність, елегантність. Він часто носить твідовий одяг у тонку смужку, велику клітинку чи ялинку. Йому подобаються бавовна, льон і шерсть. Іноді він носить метелики, аскотські краватки і маленькі носовички, що виглядають з нагрудної кишені. На ноги взуває мокасини, гостроносі туфлі, «оксфорди», низькі черевики з хорошої м’якої шкіри. Він ніколи не носить кросівки чи джинси, і Джек ніколи не бачив його у футболці з будь-яким написом. Питання в тому, як у чоловіка, сліпого від народження, розвинувся такий специфічний смак в одязі?

О, Джек усвідомлює, це його мати. Звичайно. Він перейняв цей смак від своєї матері.

Чомусь таке усвідомлення викликає сльози на очах Джека. «Я надто емоційний через те, що дуже втомлений, — каже він сам собі. — Заспокойся, бо ти вже перегинаєш палицю». Але виявити проблему ще не означає вирішити її, і він не може піти за своєю власною порадою. Тож все своє життя стосовно одягу Генрі Лайден дотримувався думки матері, що, на гадку Джека, прекрасно і зворушливо. Це виражає певну відданість, яку він високо цінить, відданість, яку неможливо висловити словами. Генрі, мабуть, узяв багато від своєї матері: її кмітливість, любов до музики, розсудливість, цілковиту відсутність жалю до себе. Розсудливість і відсутність жалю до себе — чудова комбінація, думає Джек, вона веде до уособлення хоробрості.

Джек нагадує сам собі, що Генрі справді мужній. Генрі, можна сказати, безстрашний, чорт забирай. Це потішно, як він говорить про те, що зміг би водити авто, але Джек переконаний, що якби випала така нагода, його друг стрибнув би за кермо найближчого «Крайслера», завів двигун і, зірвавшись з місця, помчав би шосе. Він би не стрибав від радості й не вихвалявся, така поведінка йому не притаманна; Генрі кивнув би в бік лобового скла і сказав би щось на кшталт: «Схоже кукурудза як для цієї пори року гарна і висока» чи «Я радий, що в Дуейна нарешті дійшли руки, щоб пофарбувати свій дім». Інформацію про те, що кукурудза надто висока і Дуейн Апдуал нещодавно пофарбував будинок, передають Генрі його містичні сенсорні системи.

Джек вирішує, якщо він вийде з Чорного Дому живим, то дозволить Генрі поганяти на його «Ремі». Можливо, вони і заїдуть в канаву, але це буде варте захопливого виразу обличчя Генрі. Якось у суботу після полудня він вивезе Генрі на Шосе-93, і нехай він їде до «Сенд Бар». Якщо Дока і Шнобеля не розірве собака-перевертень і вони виживуть після подорожі до Чорного Дому, то, думаю, їм буде варто насолодитись розмовою з Генрі, котрий, як не дивно, ідеально їм підходить. Шнобель і Док мають познайомитися з Генрі Лайденом, вони полюблять його. Через кілька тижнів вони кататимуть його на «гарлеї», мчатимуть до Централії з Норвей Веллі.

Шкода, що Генрі не може піти з ними в Чорний Дім. Джека пронизує ідея, що не може втілитися в життя. Він знає, що Генрі був би хоробрим і рішучим, але найбільше йому подобається в ній те, що згодом вони обговорювали б те, що робили разом. Ці розмови між ними в одній вітальні чи іншій принесли б чимало задоволення, але Джек не може так наражати на небезпеку Генрі.

— Безглуздо навіть думати про це, — уголос каже Джек.

Він шкодує, що не був цілком відвертим із Генрі — звідти й бере початок безглузде хвилювання через його уперте мовчання. Річ не в тому, що він не зможе це сказати в майбутньому, а в тому, що він не сказав це в минулому. Він мав бути чесним з Генрі від самого початку. Він мав сказати йому про червоне пір’я, яйця вільшанки, як і про своє занепокоєння. Генрі допоміг би йому розплющити очі; він би допоміг Джеку впоратись із незрячістю, оскільки сліпим він був ще більше, ніж Генрі.

Цьому покладено край, вирішує Джек. Більше ніяких секретів. Йому пощастило, що в нього є такий друг, як Генрі, і він має продемонструвати, що цінує цю дружбу. Відтепер він розповідатиме Генрі все до найменших деталей: Території, Спіді Паркер, мертвий чоловік на пірсі Санта-Моніки, бейсбольна кепка Тая Маршалла, Джуді Маршалл, Софі. Так, він має розповісти Генрі про Софі, — як він досі йому не розповів? Генрі буде радий за нього, і Джек не може дочекатися, коли це зробить. Генрі вміє порадіти за когось, як ніхто інший; він витончено, спокійно, добросердно висловить захват, тим самим порадує Джека. Який неповторний, у буквальному значенні цього слова, його друг! Якби описати Генрі незнайомцю, то можна сказати лише одне слово: «неймовірний». Хіба може така людина жити в глибокій глушині? Але так, він геть самотній у скромному будинку в районі Норвей Веллі округу Френч Кантрі штату Вісконсин, чекає на порцію «Похмурого дому». Зараз, в очікуванні на Джека, він, мабуть, увімкнув світло на кухні й у вітальні, як він завжди робить на честь давно померлої дружини, котру сильно кохав.

Джек думає: «В мене все ще не так погано, якщо я маю такого друга».

І думає: «Я справді обожнюю Генрі».

Тепер навіть у темряві усе здається йому прекрасним. «Сенд Бар» сяє неоновими вогнями на величезній автостоянці; стрункі високі дерева відбивають світло його фар, коли він звертає на Шосе-93; широкі поля; сяючі лампочки звисають над ґанком «Ройз Стор», неначе різдвяні прикраси. Він із брязкотом переїжджає через перший міст і звертає в глибоку долину. З лівого боку дороги серед фермерських будинків — перші проблиски світла в темряві, схожі на сакраментальні свічки. Усе навколо наділене вищим змістом і говорить само за себе. Він подорожує серед священної тиші. Джек пам’ятає, коли Дейл привіз його вперше у цю долину, і цей спогад теж священний.

Джек навіть не усвідомлює, що його щоками течуть сльози. Його кров холоне в жилах. Із світла фермерських будинків, що приглушує темрява, постають схилені голівки тигрових лілій, які вітали його, коли він уперше спустився в долину. Тигрові лілії сяють у світлі фар, немов щось бурмочучи, і залишаються позаду. Їхні невимовлені слова поєднуються з шурхотом шин, невпинно крутяться, тихо наближаючись до теплого дому Генрі Лайдена. Джек знає, що завтра він може померти і, можливо, це остання ніч у його житті. Те, що він повинен перемогти, ще не означає, що він переможе; величні імперії, шляхетні епохи — і ті зазнавали поразок. Багряний Король у будь-який момент може вийти з Вежі і пронестись світами, сіючи хаос.

Вони всі можуть померти в Чорному Домі: він, Шнобель і Док. Якщо так станеться, Тайлер Маршалл буде не просто Руйнівником, рабом, закованим у ланцюги у вічному пеклі, він буде Суперруйнівником із надприродною силою, яку аббала застосує, щоб перетворити світ на печі, наповнені обгорілими мертвими тілами. «Тільки через мій труп, — думає Джек і сміється дещо божевільно, — це так буквально!»

Який хвилюючий момент; він сміється, витираючи сльози з обличчя. Цей парадокс раптом змушує його відчути, що його розривають навпіл. Краса і страх, краса і біль — це не інакше, як головоломка. Виснажений, знесилений Джек гостро відчуває, що світ неймовірно крихкий і постійно, безперервно рухається до смерті, крім того, він усвідомлює, що в цьому русі і приховується сенс життя. Ти бачиш усю цю захопливу красу? Подивись ближче, бо за якусь мить твоє серце зупиниться.

В якийсь момент він згадує рій золотих бджіл, що спустився на нього, саме від цього вони й захищали його, саме так, каже він собі. Від блаженства блаженств, яке зникає. Те, що ти любиш, ти маєш любити якомога сильніше, тому що якогось дня воно зникне. Він відчув, що це правда, але не знав наскільки.

У просторах ночі він бачить гігантську фігуру Багряного Короля, котрий тримає маленького хлопчика, щоб використати його як запалювальне скло, від якого загоряться світи і перетворяться на палаючу пустелю. Паркус мав рацію, коли казав, що він не може знищити гіганта, але він може знайти можливість урятувати хлопчика.

Бджоли казали: Врятуй Тая Маршалла.