Розділ без назви (3)

— Напахато фашлифіші спгафи, — каже він уголос. — Цей тип такий же німець, як я рябенька курка.

Він виповзає з-під довгого столу і використовує його поверхню, щоб підвестися на ноги. Коли він випрямляє спину, голова крутиться і все стає сірим, він хапається за торшер, щоб втримати рівновагу.

— Тільки не непритомній, — каже він. — Не можна втрачати свідомість, ні.

Генрі може йти, він упевнений в цьому. Адже він проходив усе своє життя. До того ж він може водити авто; водити авто навіть легше, ніж ходити, тільки ніхто не наважився дозволити йому продемонструвати свій талант за кермом. Чорт, якщо Рей Чарльз міг водити — він міг і він може, Рей Чарльз, мабуть, у цей час звертає ліворуч з шосе — то чому Генрі Лайден не може? Ну, в даний момент Генрі не має автомобіля, тож йому доведеться задовольнятися швидкою ходьбою, у будь-якому разі настільки жвавою, наскільки це можливо.

І куди наш чудовий Генрі зібрався зі своєї просоченої кров’ю вітальні?

— Чому, — відповідає він сам собі, — відповідь очевидна. Я відчуваю, що хочу прогулятися у свою милу маленьку студію.

Його розум знову поринає у сірий колір, але сірого йому треба уникати. У нас є чудовий засіб, щоб боротися з сірим туманом, чи не так? Так, і цей засіб дієвий — гострий смак болі. Генрі сильно б’є здоровою рукою по обрубках кількох пальців — у-у-у-у, так, справді, руку, неначе оповило полум’ям. Рука, що горить, — ось, що спрацює. Палаючі іскри з палаючих пальців, ось що допоможе дістатись до студії.

Нехай сльози течуть. Мертві не плачуть.

— Запах крові схожий на сміх, — каже Генрі. — Хто це сказав? Хтось. Це в книжці. «Запах крові був як сміх» — чудовий рядок. Тепер прямуй крок за кроком.

Коли він доходить до короткого коридору, що веде у студію, то на мить притуляється до стіни. Хвиля величезної втоми, що бере початок з центру грудей, зрештою охоплює все тіло. Він хапається за голову. З надкушеної щоки кров бризкає на стіну.

— Говорити, дурню. Говорити самому до себе — це не таке вже й божевілля, це чудово, до того ж ти так живеш. Ти говориш сам до себе увесь день!

Генрі відривається від стіни, робить крок вперед, Джордж Ретбун говорить крізь його голосові зв’язки.

— Друзі, і ви СПРАВДІ мої друзі, дозвольте мені все це пояснити, здається, на KDCU-AM ми переживаємо деякі технологічні труднощі. Рівень потужності знижається, часткове затемнення зафіксовано, воно є. Не бійтеся, мої любі. Не бійтеся! У даний момент нам залишається чотири жалюгідні фути, щоб дійти до дверей студії, і ми маємо якнайшвидше підвестися і бігти, так сер. Ні, старий канібал і його спільник — космічний чужоземець — не можуть вивести цю станцію з-під контролю, ах-А-Х-Х, не раніше ніж ми зробимо наш фінальний, заключний ефір.

Таке враження, неначе Джордж Ретбун вселяє життя в Генрі Лайдена, а не навпаки. Його спина випростовується, і він тримає голову прямо. Ще два кроки — і він опиняється біля зачинених дверей студії.

— Це сильний удар, мої друзі, і якщо Покі Ріс хоче зловити м’яч, то має вичистити рукавицю, як скельце. Що він там робить, народе? Хіба можна повірити своїм очам? Невже він встромляє руку в кишеню штанів? Він витягує щось? Чуваче, о чуваче… Покі використовує ДАВНІЙ ТРЮК З ХУСТИНКОЮ! Саме так! Він ВИТИРАЄ руку, яка має робити кидок, ВПУСКАЄ носовичок, ХАПАЄТЬСЯ за клямку… і двері ВІДЧИНЕНІ! Покі Рісі зробив це знову, він У СТУДІЇ!

Генрі обмотує хустинку навколо кінчиків пальців і намацує стілець.

— І Рафаель Фуркал, здається, загубив м’яч… Зачекайте, зачекайте, він знайшов? Він схопився за край? ТАК! Намацав ПІДЛОКІТНИКИ м’яча, СПИНКУ м’яча. Він підняв його, леді й джентльмени, м’яч ПІДНЯТО, і він знову на КОЛІЩАТКАХ! Фуркал сідає, він підсувається до пульта оператора. Ми бачимо тут багато крові, але бейсбол — це кривава гра. Коли вони приходять до тебе з високо піднятою планкою.

Пальцями лівої руки, з яких більшість крові вже стерто, Генрі натискає кнопку «УВІМКНУТИ» на великому магнітофоні й підсуває ближче мікрофон. Він сидить у темряві, слухаючи шипучий звук перемотування плівки з бобіни на бобіну, і відчуває дивне задоволення від того, що він тут робить те, що робив щоночі протягом тисячі ночей. Його тіло та розум повністю виснажені, це уповільнює його рухи. Ще рано здаватися. Він скоро поступиться, але спершу потрібно виконати свою роботу. Йому треба поговорити з Джеком Сойєром; розмовляючи сам з собою, він закликає всіх своїх духів-покровителів, що дають йому голос.

Джордж Ретбун: Кінець дев’ятого і господарів поля відіслали в душ, друже, але гру не ЗАКІНЧЕНО, доки останній СЛІПИЙ ЖИВИЙ!

Генрі Шейк: Я звертаюся до тебе, Джеку Сойєре, і я не хочу, щоб ти засмучувався, будь спокійним і слухай свого давнього друга Генрі Шейх, Шейк, Шейха, гаразд? До мене заходив Рибак, і коли він звідси пішов, то збирався до Макстона. Він хоче вбити Живчика, типа який є власником цього закладу. Виклич поліцію, врятуй його, якщо зможеш. Рибак живе в Макстона, ти знав? Він — старий чоловік із демоном усередині. Цей монстр хотів зупинити мене, щоб я не розповів тобі, що впізнав його голос. До того ж, він хотів збити тебе зі сліду, вирішивши, що зможе зламати тебе, вбивши мене. Не подаруй йому такого задоволення, гаразд?