Розділ без назви (3)

— Ти не можеш ховатися вічно, — каже Рибак. Раптом він переходить на дивний акцент і відповідає: — Тосить, Берн-Берн. Ф насс є напахато фашлифіші спгафи.

— Ви ж самі казали, що він мутакх. Він поранив мене!

— Лизи ф лизячих ногаг, пасюхи ф своїх сгофанкаг теш ганині. Мої пітні фтхачені тіди фсі ханені, аха, пільше пільше пільше, ніш ми.

— А як же він?

— Фін стіхає хофю, то смехті, схіхайє хофю, то смехті, аха. Нехай вмихає.

У темряві тільки ми могли бачити, що відбувається. Чарльз Бернсайд моторошно нагадує дві голови папуги Паркуса, Богохульника і Благочестивого. Коли він говорить своїм власним голосом, то повертає голову ліворуч, коли говорить з позаземним акцентом, то дивиться праворуч. Спостерігаючи, як його голова крутиться туди-сюди, він нам нагадує коміка, одного з акторів Джима Кері або Стіва Мартіна, котрі вдають, начебто вони дві окремі половинки однієї особистості, проте одна різниця: цей чоловік не смішний. Обидві його особистості жахливі. Його голоси ранять нам вуха. Найбільша відмінність між ними — це те, що ліва голова з гортанним позаземним акцентом керує вчинками, а права голова — нашого Берні — це раб. Оскільки різниця між ними настільки чітка, у нас починає складатися враження, що зовсім скоро містер Маншан покине Чарльза Бернсайда, скинувши його, як діряву шкарпетку.

— Але Я ХОЧУ вбити його! — хрипко кричить Берні.

— Фін фше мехтфий мехтфий, мехтфий. Тшек Соєг хоше пгогватись. Тшек Соєг не снає, шо гопить. Ми йтемо депер то Макстона і, охо, ми фпємо Шифшика, тах? Ти готів фпити Шившика, тах?

Берні пхиркає.

— Так, я готів вбити Живчика. Я гошу порізати на малесенькі шматочки цього мудака і пережувати всі його кісточки. І якщо його пихата сука там, я хочу відрізати їй голову і встромити її соковитий язик собі в горло.

Генрі Лайден сприймає цю розмову чи то як божевілля, чи то демонічну одержимість, а може, і те і інше. Кров струменить з плеча і з кінчиків пальців. Він безсилий, щоб зупинити цей потік. Від запаху крові під ним і навколо нього його починає нудити, але нудота — це найменша з його проблем. Запаморочливе відчуття дрейфу приємного заціпеніння — це його справжня проблема, і найкраща зброя проти цього — його власний біль. Він має залишатися при свідомості. Так чи інакше, він має залишити повідомлення Джекові.

— Тош ми йтемо сарас, Берн-Берн, і ми фпємо Шившика, тах? А тоті… охо, а тоті, тоті, тоті ми йтемо то пгекгаснохо Шорнохо Тому, мій Берн-Берн і в Шорнім Томі ми пгиготуємось то зустгічі з Бахгяним Коголем.

— Я хочу зустрітися з Багряним Королем. — Цівка слини звисає з кутика його рота, а очі на мить зблискують в темряві. — Я хочу дати шмаркача Маршалла Багряному Королю, і Багряний Король буде любити мене, тому що я їстиму лише маленькі сіднички, маленькі ручки і все таке інше.

— Фін полюпить тепе са мене, Берн-Берн, по Коголь люпить пільше мене, мене, мене містега Маншана! І холи Коголь пгафитиме фсіма, лизи у звоїг ногах гидають і гидають, фони пгачуть, пгачуть, пгачуть фони тгохи поганені свичайно ти і я, я, я ми путемо хісти і хісти,і хісти, хісти, хісти, аш токи сфіти з обох поків не пегетвогяться на погошні хогіхові шкаглупхи.

— Порожні горіхові шкарлупки. — Берні хихоче, і чути, як він випускає ще одну цівку слини. — Чимало їжі.

Генрі здається, що жахливий старий Берн-Берн в будь-яку секунду готовий перевернути Бруклінський міст.

— Готімо.

— Я йду, — каже Бернсайд. — Але спершу я хочу залишити повідомлення.

Тиша.

Наступне, що чує Генрі, це загадковий свистячий звук, а також «цмок-цмок» від мокрого взуття на мокрій підлозі. Двері до комірчини під сходами, грюкаючи, відчиняються; двері до студії, грюкаючи, зачиняються. Запах озону з’являється і зникає. Вони зникли; Генрі не знає достоту, як це сталось, але відчуває, що він наодинці. Яка різниця, як це сталось? У Генрі є набагато важливіші речі, про які треба подумати.