Розділ без назви (3)

«Мені не жити, — думає Генрі. — Я втратив надто багато крові. Але принаймні я можу вийти і померти надворі, на свіжому повітрі».

З коридору до нього доноситься голос Рибака.

— Я з’їв твою щоку, а зараз я збираюсь з’їсти твої пальці. Ти слухаєш мене, ти, мудак дурнуватий?

Генрі доходить до дверей, його рука ковзає і ковзає клямкою. Клямка чинить йому опір; він намагається намацати блокуючу, втиснену, кнопку.

— Я кажу, ти чуєш мене! — Рибак наближається і його голос сповнений люті.

Усе, що Генрі потрібно, натиснути кнопку, розблокувати двері і повернути клямку. Він міг би вийти з будинку вже за секунду, але пальці, що залишились, його не слухають. «Так, я помираю, — каже він собі. — Я піду за Роуді, я піду за Жайворонком, моїм прекрасним Жайворонком».

Він чує цямкання з прицмокуванням губами і хрускіт.

— На смак ти, як лайно. Я їм твої пальці, і вони на смак, як лайно. Ти знаєш, що я люблю? Знаєш, яка моя улюблена їжа? М’якенькі сіднички маленьких дітей. Альберт Фіш теж любив їх, о, так. М-м-м-м-м-м! ДИТЯЧА СІДНИЧКА! ЧУДОВА ЇЖА!

Генрі усвідомлює, що він сповз по дверях, які не хочуть відчинятися, і тепер, відпочиваючи та важко дихаючи, стоїть навкарачки. Він змушує себе рухатися вперед і заповзає за диван з дерев’яними спинками, зручно умостившись на якому, він слухав Джека Сойєра, котрий читав йому неймовірно красномовні слова, написані Чарльзом Діккенсом. Генрі усвідомлює, що він вже багато чого не зможе зробити, у тому числі з’ясувати, що зрештою відбулось у «Похмурому домі», а також побачитись зі своїм другом Джеком.

Рибак заходить до вітальні і зупиняється.

— Гаразд, де ти, мудак, чорт забирай? Ти не можеш сховатися від мене. — Леза ножиців продовжують клацати.

Чи то Рибак став таким же сліпим, як Генрі, чи то в кімнаті надто темно, щоб він його побачив. Маленька надія як полум’я сірника спалахує в душі Генрі. Можливо, його супротивник не зможе побачити вимикачі.

— Мудак! — Ме-так. — Прокляття, де ти ховаєшся? — Пгохлятя, те ти хофа-єся?

«Дивовижно», — думає Генрі. Що злішим і розчарованішим стає Рибак, то більше його акцент стає не схожим ані на німецький, ані на той, з яким говорять в південній частині Чикаґо, та чи розмовляють з таким акцентом взагалі будь-де. Це точно не німецький. Якби Генрі чув, як доктор Шпіґельман описував цей акцент, схоже, неначе француз намагається говорити англійською з акцентом німецької, він би, посміхнувшись, кивнув на підтвердження. Це неначе німецький акцент космічного простору, неначе щось намагається говорити німецькою, ніколи раніше її не чуючи.

— Ти поранив мене, ти, смердюча свиня! — Ти поганиф мене, ти, смегтюша шфиня!

Рибак, похитуючись, підходить до стільця, що стоїть серед кімнати і перекидає його набік. Своїм чикаґським голосом він каже:

— Я знайду тебе, мій друже, і коли я це зроблю, то відріжу твою кляту голову.

Лампа падає на підлогу. Капці важко пересуваються в правий бік кімнати.

— Сліпий ховається в темряві, ха? О, це справді дотепно. Дозволь, я скажу тобі щось. Я давно не куштував язика, але думаю, твій скуштую. — Маленький стіл і лампа утворюють глухий звук, падаючи на підлогу. — Я маю тобі щось сказати. Язики — це кумедна штука. Язик старого типа не відрізняється на смак від язика молодого парубка. Хоча, звичайно, язик дитини вдвічі кращий. І від того, і від того. Коли я буф Фріцсом Хахманом, я сів бахато ясихіф, ха-ха.

Дивно, що позаземна версія німецького акценту виривається з Рибака, як другий голос. Кулак б’є об стіну, важкі кроки наближаються. На ліктях Генрі повзе до кінця дивана і рухається до укриття під довгим вузьким столом. Кроки підходять, хлюпаючи в крові, і коли Генрі підпирає голову руками, тепла кров фонтаном ллється з обличчя. Вогняна агонія в пальцях майже приглушує біль у щоці і спині.