Розділ без назви (3)

— Дай мені хвилинку, — каже Джек.

— У нас немає ч…

— Я вже це добре зрозумів, — перебиває його Джек і відчуває, що Софі здивувалась зміненому тону. — Тепер дай мені хвилину. Дозволь, я виконаю свою роботу.

З-під скуйовдженого пір’я одна з голів папуги бурмоче:

— Бог любить бідного роботягу.

Друга відповідає:

— То ось, чорт забирай, чому він наробив їх так багато?

— Добре, Джеку, — каже Паркус і, здійнявши голову, дивиться на небо.

«Гаразд, що в нас тут? — думає Джек. — Ми маємо дорогоцінного хлопчика, і Рибак знає, що він дорогоцінний, але цей містер Маншан іще його не отримав, а інакше Спіді б тут не був. Дедукція?»

Софі тривожно дивиться на нього. Паркус досі дивиться вгору на синє безхмарне небо над цією прикордонною смугою між Територіями — які Джуді Маршалл називає Потойбіччя — і Невідомим Майбутнім. Джек відчуває, як у його голові вистукує пульс, набираючи швидкості, ніби поїзд-експрес, що відходить від станції. Він знає, що чорношкірий голомозий чоловік шукає в небі зловісного ворона. Він усвідомлює, що світлошкіра жінка поряд із ним дивиться на нього з певним захопленням, яке згодом може перерости в кохання, потрібен лише час. В основному все ж таки він занурений у свої думки. Це думки копісмена.

«Тепер Бірстоун — Бернсайд, і він уже старий. Старий, до того ж останнім часом не зовсім при собі. Думаю, він вагається між тим, для чого спіймав Тайлера, і обіцянкою Маншану. У нього десь закрадається підступна, скрипуча, страшна думка, яка лестить йому більше. Якщо він вирішить убити Тайлера і підсмажити його на сковорідці, як чаклунка в “Гензель і Ґретель”, то постраждають Фред і Джуді. Не кажучи вже про Тайлера, який, мабуть, надивився такого, від чого з’їхав би з глузду навіть ветеран морської піхоти. Але якщо Рибак віддасть хлопчика Маншану, то постраждає кожна жива істота. Тож не дивно, що Спіді каже, що в нас обмаль часу».

— Ти знав, що це наближається? — каже він. — Ви обоє. Так, звичайно. Адже Джуді знала. Вона була дивною протягом декількох місяців, задовго до початку вбивств.

Паркус відсувається і переводить засоромлений погляд.

— Я знав, що щось буде, так — із цього боку були великі зриви, — але я був заклопотаний іншою справою. А Софі не може переходити в інші світи. Вона прийшла сюди з летючими людьми і так само піде, коли виконає свою справу.

Джек повертається до неї.

— Ти та, ким колись була моя матір. Я переконаний у цьому. — Він ще не зовсім чітко усвідомлює все це, але розуміє, що в історії є ще багато сумнівів, і намагається рухатись одразу в багатьох напрямках. — Ти наступниця Лаури Делосіан. Королеви цього світу.

Софі соромиться.

— По суті, у вищій ієрархії я була ніким, саме так, ніким, і мені це подобалося. Найбільшою моєю працею було писати рекомендації та подяки людям, які приходили мене провідати… тільки задля офіційності я завжди говорила «Нас». Мені подобалось прогулюватися, малювати етюди, складати гербарій, полювати. А тоді все пішло шкереберть, настали важкі часи і важкий режим. Я остання з королівської родини. Королева цього світу, як ти сказав. Колись я була одружена з добрим простолюдином, але мій Фред Маршалл помер і залишив мене саму. Софі — безплідна.

— Ні, — каже Джек.

Він здивований, що його так глибоко вражають її болючо-глузливі слова щодо себе.