Розділ без назви (3)

Джек чує короткий важкий сміх. Здається, його давній друг полісмен безтактно пожартував.

— Вони придворні Короля… його мандрівні лицарі. Вони отримують різного роду завдання, як я уявляю, але останніми роками їхнє головне завдання — шукати талановитих Руйнівників. Чим більше талановитих Руйнівників, тим вища нагорода.

— Вони мисливці за головами, — бурмоче Джек і не помічає резонансу від цих слів.

Він говорив це в переносному значенні, але воно має сенс і в буквальному. Мисливці за головами — це і є канібали.

— Так, — погоджується Паркус. — Вони мають смертних субпідрядників, які працюють для… ніхто не хотів би сказати «для насолоди», але як іще це можна назвати?

Джеку неначе сниться жахний сон: він бачить карикатуру Альберта Фіша, котрий стоїть на тротуарі у Нью-Йорку з написом «ПРАЦЮЮ ЗА ЇЖУ». Він напружує руку, якою обіймає Софі. Сині очі повертаються до нього, і він радо дивиться в них. Вони заспокоюють його.

— Скільки Руйнівників Альберт Фіш відправив своєму другові Манді? — хоче знати Джек. — Двоє? Троє? Дюжину? Вони вимирають, якщо аббала змушений замінювати їх?

— Ні, — серйозно відповідає Паркус. — Вони зберігаються в спеціальному місці, у підвалі чи печері де, по суті, немає часу.

— Господи. Чистилище.

— Це не має значення. Альберта Фіша вже давно немає. Містер Манді тепер уже містер Маншан. Угода містера Маншана з твоїм убивцею проста: цей Бернсайд може вбивати і їсти дітей скільки захоче, але це мають бути діти не талановиті. Якщо він знайде талановитого — ніяких Руйнівників, — він має передати його містеру Маншану одразу.

— А він їх забере на аббала, — бурмоче Софі.

— Саме так, — каже Паркус.

Джек відчуває, що нарешті він починає розуміти, і дуже радий цьому.

— Оскільки Тайлера не було вбито, то він, очевидно, талановитий.

— Талановитий — не те слово. Тайлер Маршалл — потенційно один із двох найсильніших Руйнівників у історії всіх світів. Якщо можна, я коротко повернуся до аналогу форту, оточеного індіанцями, і припустімо, що Руйнівники неначе вогняними стрілами вціляють по стінах… новий вид війни. Але Тайлер Маршалл не звичайна вогняна стріла. Він радше схожий на керовану ракету.

— Або ядерну зброю.

— Я не знаю, що це, — каже Софі.

— Краще тобі і не знати, — каже Джек. — Повір.

Він дивиться на нерозбірливий малюнок на землі. Чи здивований він, що Тайлер може бути таким сильним? Ні, не зовсім, бо вже відчув, наскільки сильною є аура матері хлопчика. Також після зустрічі Двійника Джуді, чиї звичайні сукні й манери не приховують королівський характер. Вона вродлива, але він відчуває, що краса — це те, що найменше важливе в ній.

— Джеку? — Паркус запитує його: — З тобою все гаразд? — Його тон висловлює: «Немає часу на те, щоб відволікатись».