Розділ без назви (3)

— Ви збираєтесь подзвонити Голлівуду?

— Так, — каже він, — але ми не будемо чекати на нього. — Після цього він кладе слухавку.

Оскільки хоче прокрутити все в голові, якусь мить стоїть непорушно. Глибоко вдихає. Видихає, тоді знову вдихає. Сара бере його за руки.

— Будь обережним.

— О так, — каже Дейл. — Не хвилюйся, у цьому можеш бути впевнена. — Він прямує до дверей.

— А як щодо Джека? — запитує вона.

— Я наберу його з авто, — каже він, не уповільнюючи ходи, — якщо Бог на нашому боці, цей тип буде у в’язниці, ще до того, як він перебуватиме на півдорозі до поліційної дільниці.

За п’ять хвилин Док стоїть за барною стійкою «Лаккі», слухаючи «Я залишив щось увімкнене вдома» Трейса Адкінса. Витирає захисне покриття на миттєво виграшному вісконсинському білеті. Білет справді виявився виграшним: десять баксів, — але основна увага зосереджена на музичному автоматі. Він похитує головою, неначе справді в захваті від цього супер-хіта.

За столиком у кутку, поставивши тарілку зі спагеті перед собою (із соусом, червоним, як кров із носа), із кухлем пива під рукою сидить чоловік, котрого він шукає: високий (це помітно, попри те, що той сидить), худий, лінія його западистого засмаглого обличчя нагадує собачу морду, сивувате волосся акуратно зачесане. Доку не видно сорочки, тому що в типа серветка заправлена за комір, але довгі ноги, що виглядають з-під столу, зодягнені в хакі. Якби Док був абсолютно впевнений, що це той покидьок-дітовбивця, який убив Емі, то він негайно заарештував би його без жодного ордера і зробив би це не дуже делікатно. До біса копів і до біса їхні права Міранди. Але, можливо, цей тип лишень свідок, чи співучасник, чи ще щось таке.

Він бере десятидоларову купюру від бармена, відкидає пропозицію залишитись на пиво і знову повертається в туман. Десять кроків угору схилом, бере синій мобільний із кишені й набирає «911». Цього разу відповідає Деббі.

— Він там, — каже Док, — що далі?

— Принеси назад телефон, — каже вона та вішає слухавку.

— Та пішла ти, — м’яко каже Док.

Він буде хорошим хлопчиком, гратиме за їхніми правилами, але спершу… Він набирає ще один номер на синьому телефоні (який, виконавши свою останню роль, назавжди зникне з нашої розповіді).

— Дай йому, люба, — каже він, сподіваючись, що вона не скаже, що Шнобель поїхав у «Сенд Бар».

Якщо Шноб коли-небудь їхав туди сам, то тільки з однієї причини. Поганої причини. Але вже за мить він чує голос Шнобеля, грубий, наче після плачу.

— Так? Що?

— Підведи свій важкий задок, збирай усіх і негайно до автостоянки перед поліційною дільницею, — каже йому Док. — Я не впевнений на сто відсотків, але, здається, вони збираються схопити цього покидька. Я, мабуть, навіть бачив…

Шнобеля вже не було біля телефону — швидше, ніж Док забрав рурку від вуха і натиснув кнопку «ВИМКНЕНО». Він стоїть у тумані, підводить погляд, дивиться на розпливчасті вогні поліційного відділку Френч Лендінґа і думає, чому він не сказав, щоб Шнобель із хлопцями чекали на нього біля «Лаккі». Він, мабуть, знає відповідь: якщо Шнобель дістанеться до цього старигана швидше за копів, то спагеті стане останньою їжею в його житті.

Мабуть, краще зачекати.