Розділ без назви (3)

— Дай йому слухавку.

— Що?

— Ти почув мене?

За мить він уже розмовляє з Доком Амберсоном.

— Хочеш допомогти заарештувати негідника, який убив маленьку дівчинку Арманда Сент-Піра?

— Так, чорт забирай. — У голосі жодних вагань.

— Добре: не став запитань і не змушуй мене повторювати.

— Я слухаю, — рішуче каже Док.

— Скажи офіцеру Дюлаку, щоб дав тобі синій мобільний телефон, що зберігається серед речових доказів, який ми забрали в наркомана, котрий втік. Він зрозуміє, про що я. — Дейл знає, що дзвінок із цього телефону ніхто не зможе відстежити, і це дуже добре. Крім того, він відсторонений від справи.

— Синій мобільний телефон.

— Тоді піди в таверну «Лаккі», що поруч із готелем «Нельсон».

— Я на байку…

— Ні. Йди пішки. Зайди всередину, купи лотерейний квиток. Тобі треба там знайти сивуватого високого, худорлявого, приблизно сімдесятирічного чоловіка в штанах кольору хакі та, можливо, у такій же сорочці. Швидше за все, самого. Його улюблене місце — між музичним автоматом і коридором, який веде до туалетів. Якщо він там, подзвони у відділок. Просто набери «911». Усе зрозумів?

— Так.

— Рухай булками, Доку.

Док навіть не встигає попрощатись. Біля слухавки знову Боббі.

— Що нам робити, Дейле?

— Якщо він там, ми маємо схопити сучого сина, — каже Дейл.

Він досі контролює себе, але відчуває, як серцебиття прискорюється. Світ постає перед ним у світлі, що не з’являлося з першого вбивства. Він відчуває кожен пальчик дружини на своєму плечі, запах її макіяжу і лаку для волосся.

— Візьми Тома Лунда і дістаньте три кевларові бронежилети. — Він замислюється, а тоді каже: — Візьміть чотири.