Розділ без назви (3)

— Що ти знаєш? — вона запитує. — Чому ти прийшов?

— Знаю! — кряче Ворон Ґорґ, жваво киваючи дзьобом вгору-вниз. — Іди!

Він моргнув? Святі небеса, невже він моргнув?

— Хто вбив її? — шепоче Тенсі Френо. — Хто вбив мою красуню?

Очі ворона не відриваються від неї, вони перетворили її на жука чи шпильку. Із сильнішим, ніж будь-коли, відчуттям, що це сон (хоча відбувається все на рівні ясної свідомості), вона підходить до столу. Ворон досі дивиться на неї, ворон досі притягує її. Берег нічного Плутона, думає вона, клятий берег нічного Плутона.

— Хто? Скажи мені, що ти знаєш!

Ворон дивиться на неї сяйливими чорними очима. Під час пищання дзьоб розтуляється і затуляється, виставляючи напоказ своє мокре червоне внутрішнє нутро.

— Тенсі! — кряче він. — Ходи!

Вона більше не має сили в ногах, падає на коліна і кусає язик до крові. Багряні краплі бризкають на сорочку з буквами «У» і «В». Тепер її обличчя на рівні обличчя птаха. Вона бачить, як він своїм крилом, неначе щіткою, проводить вгору-вниз по пляшці кавового бренді. Від Ґорґа віє запахом пилу і мертвих мух. Запахом давніх похованих урн. Його очі — сяйливі чорні отвори — дивляться в якийсь інший світ. Пекло, мабуть. Або Шеол.

— Хто? — шепоче вона.

Ґорґ шарудить, витягуючи чорну шию, аж доки дзьобом не дотягується до її вуха. Він починає шепотіти, і зрештою Тенсі Френо починає кивати. Світло здорового глузду йде з її очей. Коли воно повернеться? О, я думаю, ми всі знаємо відповідь.

«Ти можеш сказати “Ніколи”?»

16

18 : 45. Френч Лендінґ — у тумані, в омані. Його охоплює тривога і спокій одночасно. Проте спокій довго не триватиме. Якщо невезіння починається, то надовго воно не зупиняється.

Живчик допізна затримався в притулку, і якщо врахувати неспішний (справді, разючий) мінет, який йому робить Ребекка Вілас у той час, як він сидить, розвалившись на офісному стільці, то його рішення попрацювати трохи понаднормово не надто й дивує.

У кімнаті для відпочинку старі сидять, прикуті до Джулі Ендрюс і «Звуків музики». Еліс Везер ледь не плаче від щастя — цей фільм завжди був її улюбленим. Майже так само їй подобається «Співаючи під дощем», але майже не означає так само. Серед тих мешканців притулку, які ходять, немає лише Берні… хоча тут узагалі за ним ніхто не сумує. Берні глибоко спить. Дух, який зараз його контролює, — демон, можна сказати, — впроваджує свої порядки у Френч Лендінґу, брутально використовуючи Берні протягом останніх тижнів (не те щоб Берні скаржився, він досить добровільний співучасник).

На Норвей Веллі-роуд Джек Сойєр їде на своєму «Додж Ремі» до під’їзної дороги Генрі Лайдена. Туман тут не такий густий, але все ж таки перетворює фари вантажівок на ніжні корони. Сьогодні він продовжить читати «Похмурий дім» із 7-го розділу («Прогулянка привида») і сподівається, що дійде до кінця розділу 8 («Покривання великої кількості гріхів»). Але ще до Діккенса він пообіцяв послухати пісню у виконанні Слопбербоун під назвою «Поверни мого собаку», яку Вісконсинський Щур збирається поставити на перше місце.

— Приблизно кожні п’ять років рок-н-рольна пісня з’являється невідомо звідки, — говорить Генрі йому по телефону, і Джек більше ніж переконаний, що відчуває в голосі свого друга нотки Щура. — Це чудова рок-н-рольна пісня.

— Якщо ти так кажеш… — Джек відповідає із сумнівом у голосі. Для нього найкраща рок-н-рольна пісня — «Крутихвістка Сью» Діон.

У будинку номер 16, що по вулиці Робін Гуд Лейн (невеличкому, затишному, як Кейп-Код), Фред Маршалл стає навкарачки і, зодягнувши пару зелених гумових рукавиць, миє підлогу. Бейсбольна кепка Тая досі в нього на голові, і він плаче.