Розділ без назви (3)

Дві пари фар, похитуючись, завертають до автостоянки. За кермом першого авто Дейл бачить Тома Лунда. Другий транспортний засіб, очевидно, особистий Денні Чеди. Війська знову зібралися. Нам залишається лише сподіватися, що цього разу пощастить уникнути якихось катастрофічних сюрпризів. Вони вже краще підготовлені. Цього разу карти в їхніх руках.

— Прямо не скажу, але спитаю, — каже Док, — якби вони були вашими друзями, то що б ви зробили?

— Те ж саме, чорт забирай, — каже Дейл і заходить досередини.

Генрі Лайден знову зручно вмощується на пасажирське сидіння пікапа «Рем». Сьогодні він одягнений в білу сорочку з відкритим коміром і сині хакі. Стрункий, неначе модель, сивіюче волосся зачесане назад. Хіба Сідні Картон міг мати кращий вигляд, коли йшов на гільйотину? Навіть в уяві Чарльза Діккенса.

— Генрі…

— Я знаю, — каже Генрі. — Сидіти в пікапі, як хороший, слухняний хлопчик, поки ти не покличеш.

— Із замкненими дверима. І не кажи «Oui, mon capitaine». Це дратує.

— Так точно.

— Чудово.

Туман згущується, коли вони наближаються до міста, і Джек перемикає на ближнє світло, з далеким неможливо їхати в цьому тумані. Він дивиться на годинник на панелі: 19 : 03. Час біжить дедалі швидше. Він тому і радий. Робити більше, думати менше — це рецепт Джека Сойєра, як доглядати за своїм здоровим глуздом.

— Я закличу тебе всередину, щойно вони заарештують Поттера.

— Ти переконаний, що в них не буде із цим ніяких проблем, чи не так?

— Так, — каже Джек, тоді змінює тему: — Знаєш, ти здивував мене із цим записом «Слоббербоун». — Він узагалі не може назвати це піснею, коли головний вокаліст більшість тексту просто верещить, що є сили. — Непоганий.

— Здебільшого там звучить гітара, — каже Генрі, — почувши скупу оцінку Джека. — На диво, витончено. Зазвичай, найкраще, на що можна сподіватися, — що вона налаштована. — Він опускає вікно, висовує голову, як собака, а тоді ховає її назад. Не змінюючи тону, промовляє: — Місто огорнув сморід.

— Це туман. Він тягнеться і тягне за собою найсмердючіший запах річки.

— Ні, — прозаїчно відповідає Генрі, — це смерть, я відчуваю її запах. Ти, мабуть, також відчуваєш, але не носом.

— Я відчуваю її, — зізнається Джек.

— Поттер — не та людина.

— Думаю, ні.

— Той, кого бачив Рейлсбек, — Іудів козел.