Розділ без назви (3)

— Ця буде. Ми впіймали вбивцю.

— Що? — незважаючи на три подвійних, Венделл раптом стає найтверезішою людиною на планеті.

— Я незрозуміло сказав? — абонент позитивно зловтішається, але для Венделла Ґріна це вже не має значення. — Ми впіймали Рибака. Не кретини з ФБР — ми. Його звати Джордж Поттер. Йому ледь за сімдесят, колишній будівельник, пенсіонер. У нього були «полароїди» всіх трьох мертвих дітей. Якщо поквапишся, то, можливо, будеш тут, щоб зробити фотографії, коли Дейл заводитиме його всередину.

Ця думка — ця блискуча можливість — вибухає в голові Венделла Ґріна, неначе феєрверк. Таке фото може коштувати в п’ять разів більше, ніж фото тіла маленької Ірми, оскільки воно може зацікавити серйозні журнали. І телебачення! А якщо хтось застрелить виродка, коли «Маршалл Ділан» буде заводити його всередину. Враховуючи настрої в місті, таке цілком можливо. У пам’яті Венделла спливає яскравий епізод, як Лі Харві Освальд хапається за живіт і передсмертно розтуляє рот.

— Хто це? — не задумуючись питає він.

— Триклятий дружній полісмен, — каже голос на іншому кінці й вибиває.

У таверні «Лаккі» Петті Лавлесс розповідає всім присутнім (старшим, ніж натовп у «Сенд Бар» і не таким зацикленим на речовинах, що сильніші за алкоголь), що вона не може отримати задоволення сповна, а її трактор більше не оре. Джордж Поттер закінчив своє спагеті, акуратно складає серветку (яка знадобилась, щоб витерти лише одну краплю червоного соусу) і з серйозним виразом обличчя береться за пиво. Він сидить поруч із музичним автоматом і не помічає, що до кімнати зайшли три чоловіки, лише один із них у формі, але всі троє озброєні й одягнені не інакше, як у куленепробивні жилети.

— Джордж Поттер? — каже хтось, і Джордж підводить погляд.

Зі склянкою в одній руці і кухлем пива в другій він легка здобич.

— Так, а що? — запитує він, але його тут же хапають за руки та плечі й заарештовують на місці.

Зачепивши коліньми кришку стола, він перевертає його. Тарілка з-під спагеті та кухоль б’ються об підлогу, тарілка розбивається на друзки. Оскільки кухоль виготовлений з міцнішого матеріалу, то залишається цілим. Жінка кричить. Чоловік каже:

— Опа! — низьким шанобливим голосом.

Поттер досі тримає напівпорожню склянку, і Том Лунд вириває її в нього з рук як потенційну зброю. За мить Дейл Ґілбертсон бряжчить наручниками і замислюється, що жоден звук за все його життя не давав йому такого задоволення. З Божою допомогою, у його тракторі знову з’являється зчеплення.

Те, як вони впоралися тут, на сотні світлових років відрізнялось від плутанини «…В Еда». Тут усе відбулося чисто і гладко. Менше ніж за десять секунд після того, як Дейл поставив єдине запитання: «Джордж Поттер?» — підозрюваного вивели за двері в туман. Том узяв його під один лікоть, Боббі під другий. Дейл усе ще сипле «попередження Міранди», звучить, як аукціоніст під дією амфітамінів, ступні Джорджа Поттера навіть не торкаються тротуару.

Джек Сойєр востаннє відчував таке піднесення, коли у дванадцятирічному віці повертався з Каліфорнії в «Кадиллаку Ельдорадо», за кермом якого був перевертень. Він розуміє, що пізніше йому доведеться сплатити високу ціну за повернення цієї енергійності, але сподівається, що просто закусить губу і впорається, коли надійде той час. Усе його доросле життя зараз здається таким сірим!

Він стоїть біля пікапа, дивлячись на Генрі через вікно. Повітря вологе і вже наповнилося хвилюванням. Від синьо-білих ліхтарів на автостоянці лунає шиплячий звук, неначе щось смажиться.

— Генрі.

— Так точно.

— Ти знаєш гімн «О, благодать!»?

— Звичайно, що так. Усі знають «О, благодать!».