Розділ «Частина V»

— Вибач, батьку! — засміявся я і перейшов на маратхі.— Я такий радий тебе бачити, що сам не знаю, що кажу. А де Рухмабаї?

— Ходімо! — сказав він і, узявши мене за руку, потягнув за собою, наче маленького хлопчика.

Ми підійшли до хатин, що стояли довкола чайної Кумара. Поміж ними була і моя. Перед хатинами стояли Джоні Сигар, Джітендра, Казим Алі Гусейн і дружина Джозефа Марія.

— А ми якраз згадували тебе! — вигукнув Джоні, коли я поздоровкався з усіма.— Ми говорили про те, що твоя хатина знову звільнилася, а також про пожежу, яка була того дня, коли ти переїхав сюди. Це була велика пожежа, так?

— Так,— погодився я, пригадавши Раджу та інших людей, що загинули в полум’ї.

— Шантараме,— докірливо сказав хтось позаду.— Ти став такою важливою персоною, що навіть не хочеш поздоровкатися зі своєю неосвіченою сільською мамою?

Я поспішно обернувся і хотів торкнутися ноги Рухмабаї, але вона не дозволила мені зробити це і простягнула обидві руки. Вона постаріла, і її ласкава усмішка була сумною. Горе посріблило її чорні коси. Колись я бачив, як вони впали, ніби згасаюча тінь, та за цей час виросли знову і були неначе символ живої надії.

Коло неї стояла жінка в білій удовиній сукні, а поряд був маленький хлопчик. Парваті з сином. Він учепився руками в її сарі, щоб не впасти. Поздоровкавшись з Парваті, я глянув на хлопчика й аж рота роззявив. Потім здивовано зиркнув на людей, що стояли довкола, і вони закивали мені з таким же подивом. Малюк був точною копією Прабакера, якого ми любили понад усе на світі. Він усміхнувся мені, і на його маленькому круглому личку засяяла та ж таки величезна усмішка, що, здавалося, охоплювала цілий світ.

— Бабі діджіє? — запитав я.— Можна узяти його на руки?

Парваті кивнула, я простягнув малюкові руки, і він охоче пішов до мене.

— Як його зовуть? — запитав я, піднявши хлопчика в повітря і милуючись його усмішкою.

— Прабу,— відповіла Парваті.— Ми назвали його Прабакером.

— Прабу,— веліла внукові Рухмабаї,— поцілуй дядька Шантарама.

Хлопчик швидко поцілував мене в щоку, а потім палко обняв своїми крихітними рученятами за шию. Я теж обняв його і притиснув до серця.

— А знаєш, Шанту,— сказав Кишан, поплескавши себе по черевцю і наповнивши усмішкою весь світ,— твій дім вільний. Ми всі тут. Ти можеш сьогодні переночувати з нами.

Джоні Сигар усміхнувся мені. Повний місяць відбивався в його очах, а білі зуби мерехтіли, як перли.

— Але тільки врахуй,— сказав він,— якщо ти залишишся, то сьогодні увечері люди зберуться відсвяткувати цю подію, а вранці ти побачиш перед своєю хатиною довгеньку чергу пацієнтів.

Я віддав малюка Парваті та провів рукою по обличчю. Дивлячись на людей, що стояли довкола мене, наслухаючи мелодію нетрищ, котра звучала зусібіч, я пригадав один з улюблених висловів Хадербгая: « Кожен удар людського серця — цілий всесвіт можливостей». І мені здалося, що тепер я до кінця збагнув те, що було закладено в цій фразі. Хадер хотів сказати мені, що воля кожної людини здатна змінити її долю. Я завжди вважав долю чимось таким, що дароване тобі раз і назавжди, закріплене за тобою з народження й вічне, мов зорі у небі. Тепер я збагнув, що життя насправді набагато складніше і краще. І правда в тому, що в яких би обставинах ти не опинився, яким щасливим чи нещасним не був би, ти можеш змінити своє життя однією думкою або одним учинком, якщо вони наповнені любов’ю.

— Боюсь, що я відвикнув спати на землі,— відповів я, усміхаючись Рухмабаї.

— Я віддам тобі своє ліжко,— запропонував Кишан.