Розділ «Частина V»

— Сьогодні?

— Так, якраз перед тим, як прийти сюди. Він був у неї. Я пішла в «Президент», у її номер. Там був один хлопець, Рамеш.

— Це його друг. Я казав тобі про нього.

— Так. Цей Рамеш відчинив мені двері, я увійшла і побачила Уллу, яка сиділа на ліжку, притулившись спиною до стіни. А Модена лежав у неї на колінах, поклавши голову їй на плече, з цим своїм лицем...

— Так, я знаю. Страшне видовище.

— Ця сцена була якоюсь неймовірною. Вона вразила мене. Сама не знаю чому. Улла сказала, що батько залишив їй в спадок купу грошей — адже її батьки були дуже багаті, практично господарі того міста, де вона народилася. Але коли вона приохотилася до наркотиків, вони вигнали її без копійки в кишені. Декілька років вона не отримувала від них нічого, поки її батько не помер. А зараз, успадкувавши всі ці гроші, вона вирішила повернутися сюди і знайти Модену. Вона сказала, що почувалася винуватою перед ним, її замучила совість. Ну, і вона знайшла Модену — він чекав її. Коли я побачила їх разом, це нагадало мені сцену з якогось роману...

— Ти бач, а він знав, що так і буде,— тихо сказав я.— Казав, що вона обов’язково вернеться, і вона повернулася. Я тоді йому не повірив, думав, це просто божевільні мрії.

— Це було схоже на «П’єту»[179] Мікеланджело — знаєш? Та ж таки поза. Це виглядало дуже дивно і дуже вразило мене. Бувають речі настільки незбагненні, що навіть дратують тебе.

— А чого вона хотіла?

— Що ти маєш на увазі?

— Чому вона запросила тебе?

— А, розумію твоє запитання,— сказала вона, криво посміхнувшись.— Уллі завжди треба щось конкретне.

Вона подивилася на мене. Я звів одну брову, але нічого не сказав.

— Вона хотіла, щоб я дістала паспорт для Модени. Він тут живе вже багато років і давно прострочив свою візу. А в іспанської поліції він на гачку. Йому потрібний паспорт на інше ім’я, щоб повернутися до Європи. Він може зійти за італійця або португальця.

— Я зроблю це,— спокійно відгукнувся я, зрозумівши нарешті, чому вона захотіла зустрітися зі мною.— Я завтра ж займуся цим. Я знаю, де знайти його, щоб отримати його фотографії і все, що треба. З його зовнішністю чужу фотографію на митниці не покажеш. Я залагоджу все це.

— Спасибі,— відповіла вона, так палко дивлячись на мене, що серце моє аж закалатало. «Велика помилка,— сказав одного разу Дідьє,— залишатися наодинці з людиною, яку ти любив, хоча і не треба було б».— Що ти робиш зараз, Ліне?

— Сиджу тут на березі поряд з тобою,— пожартував я.

— Я маю на увазі, взагалі. У тебе справи в Бомбеї?

— А що?

— Я хотіла запитати тебе. Ти не поїхав би зі мною шукати Халеда?