Розділ «Частина V»

— І все-таки я не розумію, Карло...

— Чого ти не розумієш?

— Скільки часу ти працювала на нього і на Гані, до того як розпочалася ця халепа з Сапною?

— Понад чотири роки.

— Значить, ти повинна була бачити чимало з того, що вони коїли, чи принаймні чути про це. Ти невідомо заради чого працювала на бомбейську мафію, чи радше це кляте угруповання, точнісінько, як і я. Адже ти знала, що вони вбивають людей, знала ще до того, як Гані звихнувся на цих... четвертуваннях. Чому ж... після всього цього на тебе так подіяли вбивства, які здійснював Сапна? Ось чого я не розумію.

Вона пильно вивчала мене. Я знав, що вона достатньо розумна, щоб бачити, що спонукає мене бомбардувати її цими запитаннями. І хоч я намагався замаскувати свою недовіру, крізь яку стирчали колючки суворого осуду, я розумів, що вона відчула це з мого тону. Коли я закінчив свою промову, вона хотіла відповісти мені відразу ж, але потім зробила паузу, ніби вирішила змінити свою відповідь.

— Ти вважаєш,— похмуро і з якимось подивом озвалася вона нарешті,— що я тоді виїхала в Гоа, тому що... ну, каялася чи що, в тому, що я робила і в чому брала участь?

— А ти не каєшся?

— Ні. Принаймні не в цьому. Я поїхала, бо не зазнавала ніяких почуттів у зв’язку з вбивствами, які здійснював Сапна. Мене спочатку... приголомшило те, що Гані обернув це отак. Я була проти цього. Я вважала, що це лише принесе нам зайві неприємності. Я намагалася умовити Хадера відмовитися від цієї затії. Але я нічого не відчувала, навіть коли вони убили Маджида. А я, знаєш, любила старого. Він був у певному розумінні кращий від них усіх. Але я нічого не відчувала, коли він помер, як нічого не відчувала й тоді, коли Хадер сказав, що йому доводиться тримати тебе у в’язниці, де тебе б’ють. Ти мені подобався більше за всіх, кого я знала, але я не страждала через це, не зазнавала ніякого жалю. Я наче розуміла, що це необхідно і просто обставини склалися так невдало, що це сталося з тобою. Але я нічого не відчувала, і саме це змусило мене кинути все.

— А як же в Гоа? Ти ж не можеш сказати, що і там нічого не відчувала?

— Так, звісно. Я вірила, що ти знайдеш мене, і коли ти знайшов, це було... чудово. Я почала думати: «Ось що це таке... ось про що всі вони говорять». Але ти не захотів залишитися там, тобі обов’язково треба було повернутися — повернутися до нього. І я розуміла, що він хоче, щоб ти повернувся, ти йому, можливо, навіть потрібний. Я не могла сказати тобі всієї правди про нього, тому що була у боргу перед ним і не знала, чи можна тобі довіряти. І мені довелося тебе відпустити. А коли ти виїхав, я не відчувала нічого. Геть нічого. Я не каялася в тому, що я робила. Каюся лише в тому, що не шкодую за цим, тим-то й хочу поїхати до Халеда й Ідриса. Я геть холодна усередині, Ліне. Ні, мені подобається багато людей і багато речей, але я не люблю їх, я навіть себе не люблю. Я байдужа до всього і до всіх. А найдивніше, Ліне, що я і не хочу, щоб було по-іншому.

Отже, тепер я знав усе — всю правду і всі подробиці, про які я так хотів дізнатися відтоді, як на мертвій сніговій вершині Хадер сказав мені про Карлу. Мабуть, я хотів помститися їй, змусивши її розповісти про те, що вона робила, і чекав, що її розповідь принесе мені звільнення і заспокоєння, що я відчую приплив сил. Але нічого такого я не відчував. Я відчував порожнечу — ту порожнечу, що переповнена не відчаєм, а сумом, порожнечу, що змушує нас шкодувати, але не розбиває серце, неосяжну, ясну і чисту порожнечу. І раптом я зрозумів, що це за порожнеча і як вона називається. Ми постійно користуємося цим словом, не усвідомлюючи, що воно містить у собі цілий всесвіт спокою. Це слово — свобода.

Я простягнув руку і торкнувся щоки Карли.

— Не знаю, чи багато важить для тебе моє прощення,— сказав я,— але я прощаю тебе, Карло, я прощаю тебе, і люблю тебе, й завжди любитиму.

Наші вуста зустрілися і зіллялися, наче хвилі у бурхливому морі. Я відчував, що я вільний, що випав нарешті з любові, яка розкрилася усередині мене, мов квітка лотоса. І ми разом опустилися в темну мушлю рибальського човна, що потонув у теплому піску.

Коли наші губи роз’єдналися, в її зелених, неначе море, очах спалахнули зорі, що промкнулися туди з нашим поцілунком. Ціла епоха пристрасної туги за коханням переллялася з цих очей у моє серце. Ціла епоха пристрасті переллялася з моїх сірих очей до її серця. Вся пекуча пожада плоті, що зголодніла за надією, пливла від серця до серця: наша перша зустріч, дотепні бесіди в «Леопольді», притулок стоячих ченців, Небесне село, холера, щуряча навала, секрети, які Карла розкрила мені сонна, пісня в човні під Брамою Індії, гроза, що зробила нас коханцями, радість і самота в Гоа, і наше кохання, що відбивалося тінями на склі останньої ночі перед тим, як я пішов на війну.

Всі слова і розумні думки були позаду, коли я проводив її до стоянки таксі. Я ще раз поцілував її. То був довгий прощальний поцілунок. Вона всміхнулася мені. Усмішка була дружня, чарівна, то була чи не найкраща її усмішка. Я дивився, як гаснуть і щезають у глибині ночі габаритні вогні таксі, в якому вона поїхала.

Лишившись самотою на незвично порожній вулиці, я сів на мотоцикла і подався в нетрища Прабакера — я називав їх Прабакеровими нетрищами, і такими вони залишаться для мене назавжди. Моя тінь скакала по дорозі, спершу вона плигала позаду, а потім вирвалася уперед і застрибала бруківкою. Дорога пішла по дотичній від берегової дуги, попрямувавши вулицями нового півострова, який був відвойований у моря; він знай розростався, нагромаджував камінь на камінь і цеглину на цеглину.

На вулицю вихлюпнулися звуки свята. Святкова програма закінчилася, люди поверталися додому. Велосипеди відчайдушних хлопчаків на великій швидкості лавірували поміж пішоходів, але зачіпали хіба що кінчик рукава. Неймовірно гарні дівчата в яскравих сарі гордовито проходили повз парубків, від яких пахло сандаловим милом. Дітлахи спали на плечах батьків, їхні мляві руки і ноги гойдалися, наче мокра білизна, що висить на шворці. Хтось завів любовну пісню, і з десяток голосів підхоплювали приспів до кожного куплета. Люди, що поверталися до своїх осель у нетрищах чи до комфортабельних помешкань, усміхалися, слухаючи наївні романтичні слова.

Троє парубків, що співали неподалік мене, побачили, що я всміхаюся, і допитливо підняли вгору долоні. Я теж підняв руки і підхопив приспів разом з усіма, здивувавши і потішивши їх. Вони обняли за плечі дивного незнайомця, і ми, співаючи, почвалали до нетрищ. «Кожен, хто живе на землі,— сказала колись Карла,— був індійцем принаймні в одному зі своїх минулих життів».