Розділ «Частина V»

Я не знав, як житиму далі, потому як віддам борг афганському ведмедеві Назіру. Якось я сказав йому, що почуваюся винуватим в загибелі Хадера, і він відповів: «Добра зброя, добрий кінь, добра битва, добрі друзі — що може бути краще для великого Хана у момент смерті?» І якоюсь мірою це стосувалося і мене. Те, що я збирався ризикнути життям задля доброї справи в товаристві добрих друзів, було правильне, тож було до душі.

Мені ще багато чого належало навчитися з того, чим Хадер хотів зі мною поділитися. Я знав, що в Бомбеї живе його вчитель фізики, про якого він казав мені в Афганістані. А інший вчитель, Ідрис, жив у Варанасі. Якщо я повернуся живий зі Шрі-Ланки, на мене чекатиме цілий світ ще не відкритих духовних радощів.

А поки що я посідав досить вагоме місце в мафії Санджая. Робота була, гроші були, була навіть деяка влада. Довга рука австралійського закону ще не намацала мене. У мене були друзі на роботі, друзі в «Леопольді» й у нетрищах. І, можливо, був навіть шанс знайти любов.

Повернувшись до мотоцикла, я вирішив не сідати на нього, а пройтися пішки. Якийсь інстинкт потягнув мене до нетрищ, а може, в цьому винен був повний місяць. Вузькі вулиці, покручені артерії боротьби і надій, були близькі мені, вселяли спокійну певність, і я дивувався з того, що попервах сприймав їх зі страхом. Я брів без жодного плану і мети від усмішки до усмішки, в повітрі тхнуло кухонним чадом і простим милом, стійлом для худоби і кіптявою од каганців, пахло сандаловим деревом і ладаном, що курився на хатніх вівтарях.

На закруті я зіткнувся з перехожим. Ми підняли голови, щоб вибачитися, і впізнали один одного. Це був Магеш, молодий злодюжка, який так допоміг мені в поліційній дільниці Колаби й у в’язниці на Артур-роуд і якого я за допомогою Вікрама витягнув із в’язниці.

— Лінбаба! — вигукнув він, схопивши мене за руку.— Як я радий тебе бачити! Що привело тебе сюди?

— Та просто зайшов подивитися, як тут що,— відповів я, сміючись разом з ним.— А ти що тут робиш? Виглядаєш ти класно. Як у тебе справи?

— Нема питань, баба! Білкул фіт, гайн! Я в найкращій формі!

— Може, вип’ємо чаю?

— Спасибі, баба, не можу. Запізнююся на збори.

— Ачга? — відгукнувся я.— Справді?

Нахилившись до мене, він прошепотів:

— Це секрет, але тобі я можу його довірити, Лінбаба. Ми зустрічаємося з хлопцями з команди Сапни, короля злодіїв.

— Що?

— Так,— прошепотів він.— Ці хлопці особисто знають Сапну. Вони розмовляють з ним майже щодня.

— Але ж це неможливо! — сказав я.

— Чому, Лінбаба? Вони його друзі. І ми разом збираємо армію, армію бідняків. Ми покажемо цим мусульманам, хто справжній господар в Махараштрі! Цей Сапна убив ватажка мафії Абдула Гані в його власному домі і розкидав по всій квартирі шматки його тіла. Це був добрий урок для мусульман. Тепер вони боятимуться нас. Але мені треба йти. Ми ще побачимося, правда? Щасти, Лінбаба!

І він звернув у провулок. Я пішов собі далі, але гумор у мене різко змінився. Я почувся розгубленим, сердитим і самотнім. І тоді моє місто, мій Бомбей, простягнуло мені, як завжди, свою руку, додаючи сил і упевненості. Я побачив натовп шанувальників Блакитних Сестер, що зібрався біля їхньої нової великої хатини. Люди в задніх рядах стояли, а ті, хто був ближче, сиділи або ж повклякали навколішки в освітленому півколі біля порога. А в дверях, оточені ореолом світла, що лилося з хатини, і блакитним димом пахощів, стояли самі сестри. Вони були безтурботні й випромінювали таке співчуття і такий піднесений спокій, що в моєму серці прокинулася любов до них, як і в серцях усіх присутніх тут чоловіків і жінок.

Хтось потягнув мене за рукав, і, обернувшись, я побачив примару, що складалася з величезної усмішки і прикріпленого до неї чоловічка. Я обняв примару, а потім, нахилившись, торкнувся її ноги, як вітають в Індії батька та матір. Це був Кишан, батько Прабакера. Він пояснив, що вони з Рухмабаї приїхали, щоб відпочити і побачити Парваті.

— Шантараме,— насварив він мене, коли я звернувся до нього на хінді,— ти хіба забув свій чудовий маратхі?