— А коли ви збираєтеся їхати туди? — запитав я.
— Скоро, братику,— засміявся Абдулла.— За декілька місяців, не пізніше. Я зараз їду в Делі і пришлю по тебе когось, коли наступить час. За два-три місяці.
Внутрішній голос — навіть не голос, а шепіт, що відлунював у мене у вухах, немов свист камінчиків, що летять над озерною гладінню, попереджав мене: «Не їдь. Він вбивця, кілер. Не роби цього. Покинь їх, просто зараз». Шепіт, звісно ж, був слушний, авжеж. Хотілося б мені сказати, що я довго вагався, але я вирішив це за лічені секунди.
— Домовилися. За два-три місяці,— мовив я, простягнувши Абдуллі руку. Він узяв її і потиснув. Я подивився Назіру в очі і сказав з усмішкою: — Ми зробимо це для Хадера. Ми завершимо його справу.
Щелепи Назіра міцно стиснулися, м’язи щік напружилися, відтягнувши куточки рота вниз. Опустивши очі, він похмуро роздивлявся свої ноги в сандалях, немов це були неслухняні маріонетки. Потім він раптом кинувся на мене і обхопив руками, зчепивши їх у мене за спиною і мало не роздавивши мою грудну клітку. Це були обійми людини, чиє тіло уміло висловити те, що відчувало серце, хіба що в танці. Потім він зніяковів, розімкнув свої обійми і відштовхнув мене грудьми. Не кажучи ні слова, він тільки хитав головою і тремтів, неначе купався і повз нього щойно пропливла акула. Назір швидко поглянув на мене почервонілими очима, і тепло, що наповнювало їх, долало похмурості перевернутій підкові його рота, що віщувала нещастя. І я знав: якщо колись у розмові з ним згадаю цей момент, то втрачу його дружбу назавжди.
Я завів мотоцикла і, відштовхнувшись ногами від бруківки, покотив у бік Нана-чоук і Колаби.
— Сатч аур гіммат! — крикнув мені услід Абдулла.
Я кивнув і помахав йому у відповідь, але не міг змусити себе повторити наше гасло. Я не був певен, що в моєму рішенні поїхати з ними до Шрі-Ланки було так уже багато правди і хоробрості. З цими почуттями я лишив їх позаду і підставив чоло теплому вечірньому вітру.
Криваво-червоний місяць піднімався з моря, коли я виїхав на шосе, що веде до Нариман-Пойнт. Я зупинив мотоцикл біля ятки з прохолодними напоями, повісив замок і віддав ключі продавцеві, моєму давньому другові з нетрищ. Обернувшись до місяця спиною, я попрямував піщаною береговою дугою, де рибалки часто лагодили свої неводи і човни. Цього вечора на причалі Сассуна влаштовували свято, і майже всі, хто жив у хатинах на березі, пішли туди. Стежина, що нею я ішов, була порожня.
І тоді я побачив її. Вона сиділа на борту старого рибальського човна, майже цілком засипаного піском, з якого стирчав хіба що ніс. На ній була довга сукня і вільні панталони. Підтягши до себе коліна і упершись підборіддям в складені руки, вона задумливо дивилася на темні хвилі.
— Ось за це ти мені і подобаєшся,— сказав я, сідаючи на леєр човна поряд з нею.
— Привіт, Ліне,— всміхнулася вона. Її зелені очі були темні, наче вода затоки.— Рада бачити тебе. Я вже думала, ти не прийдеш.
— Ще трохи, і я взагалі не знав би, що ти хочеш зустрітися зі мною. Мені пощастило, що я побачив Дідьє в останню мить перед його від’їздом і він сказав мені.
— Коли доля стомлюється чекати, залишається сподіватися тільки на везіння,— мовила вона.
— Ох уже ці твої фразочки! — засміявсь я.
— Старі звички живучі,— усміхнулася вона,— і ще більше брехливі.
Її погляд обнишпорив моє обличчя, немов шукаючи знайомі орієнтири, за які можна було б зачепитися. Усмішка її поволі загасла.
— Мені бракуватиме Дідьє.
— Мені теж,— відгукнувсь я, думаючи, що він у цей момент, напевне, вже летить до Італії.— Але навряд чи він надовго затримається там.
— Чому?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина V“ на сторінці 61. Приємного читання.