Розділ «Частина V»

— Вчитель Хадербгая? — вигукнув я, уражений тим, що за всі сотні годин, протягом яких я вів філософські бесіди з Хадербгаєм, він жодного разу не згадав цього імені.

— Так. Я зустрічалася з ним, відразу після приїзду до Індії. У мене був... не знаю навіть, як це назвати, нервовий розлад, напевно. Я летіла до Сінгапуру і навіть не пам’ятала, як я потрапила на літак. Геть розклеїлася. Хадер був на тому ж літаку. Він обійняв мене, і я все йому розповіла... все, до кінця. Наступне, що я пам’ятаю,— це печера зі статуєю Будди, і коло неї цей Ідрис, вчитель Хадера.

Вона помовчала, подумки повернувшись у минуле, потім, здригнувшись, повернулася до дійсності.

— Гадаю, Халед хоче побачитися з Ідрисом. Він завжди мріяв зустрітися зі старим гуру — це у нього була нав’язлива ідея. Не знаю, чому він не зустрівся з ним раніше, але думаю, він збирається зробити це тепер. Можливо, він вже там. Він повсякчас розпитував мене про нього. Це від Ідриса Хадер уперше почув про теорію розв’язки і...

— Яку теорію?

— Розв’язки. Хадер так її називав і говорив, що Ідрис познайомив його з нею. У Хадера це було філософією життя — вчення про те, що весь Всесвіт безперервно прагне...

— Ускладнення,— закінчив я за неї.— Я знаю, він часто говорив зі мною про це. Але він не називав це теорією розв’язки і ніколи не згадував Ідриса.

— Дивно. Він дуже любив Ідриса, той був для нього кимось на зразок духовного батька. Одного разу він назвав його вчителем усіх вчителів. І я знаю, що він хотів відійти від справ і поселитися коло Варанаси, недалеко від Ідриса. Отже саме туди я поїду, щоб знайти Халеда.

— Коли поїдеш?

— Завтра.

— Ясно...— промовив я.— Це... це якось пов’язано з тим, що було... у вас із Халедом раніше?

— Знаєш, Ліне, іноді ти буваєш просто нестерпний!

Я підняв голову, але нічого не сказав у відповідь.

— Ти знаєш, що Улла теж повернулася? — запитала вона, помовчавши.

— Ні. Коли? Ти бачила її?

— Я отримала від неї записку. Вона зупинилася в «Президенті» й хотіла зустрітися зі мною.

— І ти пішла?

— Ні,— задумливо відповіла вона.— А ти пішов би, якби вона запросила тебе?

— Так, напевно,— відповів я, дивлячись на затоку, де на хвилях вигравало місячне сяєво.— Але не заради неї, а заради Модени. Я бачив його нещодавно. Він, як і раніше, пропадає за нею.

— Я бачила його сьогодні,— відгукнулася вона спокійним тоном.