Розділ «Частина V»

Я подивився в світло-карі очі Ендрю й тяжко зітхнув. Після тієї ночі на автостоянці я відчував неприязнь до нього. Я не міг забути слів, які мало не призвели до бійки. І те, що він сказав зараз, ще більше розсердило мене. Якби ми тільки-но не поминали нашого друга, я затопив би йому в пику.

— Знаєш, Ендрю,— відповів я йому без усмішки,— не можу сказати, щоб це твоє вибачення так уже мене утішило...

— Це було не вибачення...— розгублено відгукнувся він.— Вибачитися я хочу за те, що сказав про твою матір. Я дуже шкодую, повір. Вибач мені, будь ласка. Це було підло — казати таке про твою матір, та і взагалі про будь-чию. Ти мав право, яар, затопити мені в рило. Матері — це святе, яар, і я упевнений, що твоя мати дуже гідна жінка. Отже, загалом, пробач мені, будь ласка.

— Гаразд, усе гаразд,— сказав я і простягнув йому руку. Він схопив її обома долонями і з почуттям струснув.

Ми з Назіром і Абдуллою підійшли до мого мотоцикла. Абдулла був незвичайно мовчазний. Його мовчання повисло між нами, немов зловісна загроза.

— Ти сьогодні виїжджаєш в Делі? — запитав я.

— Так, опівночі.

— Я проведу тебе в аеропорт?

— Спасибі, краще не треба. Я прослизну непомітно для поліціянтів, а якщо ти будеш зі мною, вони звернуть на нас увагу. Але ми, можливо, побачимося в Делі. І потім, є робота в Шрі-Ланці. Я хочу зробити її разом з тобою.

— Не знаю, старий...— стримано відповів я.— Там же війна, в Шрі-Ланці.

— Немає такого місця, де не було б війни, і немає людини, якій не довелося б воювати,— сказав він, і я подумав, що це, мабуть, найглибша думка, яку він коли-небудь висловлював.— Все, що ми можемо зробити,— це вибрати, на чиєму боці бути. Таке життя.

— Гм. Сподіваюся, що воно цим не обмежується, братику... Але, можливо, ти і маєш рацію.

— Гадаю, ти міг би поїхати туди зі мною,— провадив він наполегливо, хоча і було видно, що це йому нелегко.— Це буде остання робота, яку ми зробимо для Хадербгая.

— Для Хадербгая?

— Хадер Хан попросив мене зробити це для нього, коли зі Шрі-Ланки надійде сигнал. І тепер сигнал надійшов.

— Слухай, братику, я не розумію, про що ти говориш,— сказав я якомога м’якше.— Поясни до ладу, що ти маєш на увазі. Що за сигнал?

Звернувшись до Назіра, Абдулла швидко заговорив з ним на урду. Той кілька разів кивнув і сказав щось про імена — начебто, що не треба згадувати імен. Потім Назір широко, дружньо всміхнувся мені.

— У Шрі-Ланці йде війна,— пояснив Абдулла.— «Тигри визволення Таміл-Ілама» воюють з регулярною армією. «Тигри» — це індуїсти. Ще там є сингальці, що сповідують буддизм. І поряд з ними живуть мусульмани Таміла, які ні з ким не воюють,— у них немає ні зброї, ні армії. Всі їх вбивають, і ніхто не захищає їх. Їм потрібні паспорти і гроші. Ми поїдемо, щоб допомогти їм.

— Хадербгай замислив цю справу,— сказав Назір.— Повинні поїхати троє: Абдулла, я і один гора, тобто ти. Всього троє.

Я був його боржником. Сам Назір нізащо не став би нагадувати мені про це і не образився б, якби я відмовився їхати з ним. Ми багато чого зазнали разом. Але я був зобов’язаний йому своїм життям, і відмовити йому було дуже важко. До того ж у широкій усмішці, якою він обдарував мене, такій незвичній для нього, було щось мудре, душевне і щедре. Неначе він пропонував мені щось більше, ніж просто спільну роботу, яка дозволить мені повернути йому борг. Він звинувачував себе в смерті Хадера і знав, що я теж почуваюся винуватим і соромлюся того, що не виконав своєї ролі захисника-американця. «Він дає мені шанс,— подумав я, переводячи погляд з нього на Абдуллу і назад.— Він дає мені можливість поставити крапку в цій справі».