Розділ «Частина V»

Я різко сіпнувся, і мій прийом спрацював. Все троє заволали на мене, і три пари рук гупнули мене об двері. Один притиснув до дверей мою ліву руку, другий праву. Поки я боровся з ними, мені вдалося тричі гримнути у двері ногою. «Він повинен був чути удари,— думав я.— Все гаразд. Я його попередив. Він здогадається».

— Каун гай тум? Хто ти такий? — і далі допитувався здоровань. Він прибрав одну руку з мого горла, і стиснувши кулака, підніс мені його під самого носа.

Я нічого не відповідав. Вони так міцно тримали мої плесна, що здавалося, ніби я в кайданках.

Здоровань ударив мене кулаком. Мені вдалося відхилити голову, і удар поцілив у щелепу. Не знаю, чи то на пальці в нього був перстень, чи, може, він бив кастетом, але я почув, як хряснула моя щелепа.

— Що ти тут робиш? Хто ти такий? — запитав він вже по-англійському.

Я мовчав, і кулак тричі врізався мені в обличчя. «Це мені знайоме,— крутилося у мене в голові.— Це мені знайоме». Я знову був у австралійській в’язниці, в карцері з його кулаками, носаками і киями. «Це мені знайоме».

Він зробив паузу, очікуючи на відповідь. Двоє його друзів, що здавалися коротунами поряд з ним, посміхнулися йому, потім мені.

— Аур,— сказав один з них.— Ще. Вріж йому.

Здоровань відступив на крок і почав неквапливо і фахово обробляти кулаками мій корпус. Мені здавалося, що все повітря виходить з мене, а разом з ним і моє життя. Він пройшовся по моєму тілу від низу до верху, потім знову заходився гамселити в обличчя. Я відчув, що поринаю в темну воду, де тонуть нокаутовані боксери. Це був кінець.

Я не ображався на них. Я сам схибив — дозволив їм підкрастися до мене, може, навіть і відкрито підійти. Як прийшов убивати, то не дрімай, а я все зіпсував. Єдине, чого я хотів,— попередити Абдуллу. Я знову штовхнув двері, але звук був не дуже гучний.

Зненацька я провалився в непроглядну пітьму, і разом зі мною провалився весь світ. Повалившись додолу, я почув галас і зрозумів, що Абдулла відчинив двері й усі ми попадали. Прозвучали два постріли, сяйнули два спалахи. Потім раптом довкруж посвітліло, і, кліпаючи залитими кров’ю очима, я побачив, що відчинилися якісь внутрішні двері й до нас біжать люди. Пролунали ще три постріли, здоровань повалився на мене, я вибрався з-під нього і побачив свого ножа, що блищав на землі за дверима.

Я схопив його якраз тоді, коли один з коротунів перелазив через мене, намагаючись вибратися назовні. Я, не замислюючись, всадив ножа йому в стегно. Він закричав, а я, рвонувшись до нього, морснув ножем йому попід очима.

Дивно, як мало треба чужої крові (як проллється її багато, буде ще краще), щоб упорснути в себе адреналін, що додає сили і гамує біль у свіжих ранах. Тремтячи від люті, я обернувся і побачив, що на Абдуллу насідають відразу двоє. На підлозі валялося декілька тіл. Постріли тріщали і гриміли по всьому будинку. Зусібіч лунали зойки і стогони. Тхнуло кров’ю, сечею і лайном. Когось поранили в живіт. Я сподівався, що не мене. Моя ліва рука автоматично обмацала тіло, щоб переконатися в цьому.

Абдулла боровся з двома супротивниками. Вони били, ламали і кусали один одного. Я поповз у їхній бік, аж чиясь рука схопила мене за ногу і потягнула назад. То була дуже сильна рука. Це був здоровань.

Я був упевнений, що його застрелили, але на його сорочці і штанях не було крові. Він тягнув мене, як черепаху, що заплуталася в неводі. Коли він підтяг мене до себе, я замахнувся ножем, але він випередив мене, вгатившти кулаком у пах з правого боку. Прямого удару в нього не вийшло, але мені вистачило й того. Я скулився від нестерпного болю й відкотився убік. Спираючись на мене, він звівся на ноги. Мене вивернуло жовчю, аж я побачив, що він прямує до Абдулли.

Цього я не міг допустити. Неодноразово усе в мені переверталося, коли я уявляв собі, як він помирав самотою під вогнем поліціянтів. Ковзаючись і борсаючись у калюжах крові, я звівся на ноги і всадив ножа в спину тому здорованеві. Поцілив високо, просто під лопатку. Я відчув, як заскреготіла кістка, коли у неї потрапило вістря, а потім лезо ковзнуло по ній убік. Здоровань справді був величезним чолов’ягою — з ножем у спині він ще ступнув декілька кроків уперед, тягнучи мене за собою, а потім таки повалився додолу. Я впав на нього зверху і, звівши голову, побачив, як Абдулла заганяє якомусь зарізяці пальці в очі: голова його лежала в Абдулли на колінах, щелепа вискочила із суглобів, а в’язи були переламані, немов сірник.

Хтось знову вхопив мене і кудись потягнув. Я відбивався, але сильні руки м’яко відібрали у мене ножа. Потім я почув голос Махмуда і зрозумів, що небезпека позаду.

— Ходімо, Ліне,— вимовив іранець так спокійно і діловито, немов ніякого побоїща і не було.

— Дай мені револьвер,— зажадав я.

— Ні, Ліне, вже край.