Розділ «Частина V»

— Я маю на увазі, я був необережний, коли вимагав цього.

— Я спробую відчинити ці двері,— мовив він мені на вухо.— Якщо вони відчиняться, я зайду в дім.

— Що-що?

— Ти залишайся тут, біля дверей.

— Як це?!

— Залишайся тут і...

— Ми обоє повинні бути тут!

— Я знаю,— сказав він, підкрадаючись до дверей, мов леопард.

Я пішов за ним, але це більше нагадувало невпевнену ходу кота, що прокинувся від довгого сну. Абдулла піднявся на дві сходинки, відчинив двері і прослизнув усередину, мов тінь птаха, що каменем падає з небес. А потім безгучно зачинив двері по собі.

Залишившись на самоті, я дістав свого ножа і стиснув його в правій руці лезом вниз. Вдивляючись у темряву, я зосередився на калатанні свого серця, намагаючись заспокоїти його. За деякий час мені це вдалося. Я відчув, що серце почало битися рідше, і заспокоївся; у мене в голові була тільки одна думка. Вона передавалася фразою, яку промовив якось Хадербгай, і я часто згадував її: «Вчинив зло з найкращими намірами». Повторюючи подумки ці слова, я знав, що ця сутичка з Чутою і боротьба поміж угрупованнями за владу — лише повторення того, що відбувається завжди і всюди, і це завжди зло.

Салман та інші гангстери, так само, як і Чута та Сапнині зарізяки, переконували себе, що влада в їхніх маленьких імперіях зробить їх королями, що їхні силові методи роблять їх сильними. Але вони не були такими, не могли бути сильними. Я раптом ясно зрозумів це, наче розв’язав нарешті складну математичну задачу. Єдине царство, яке робить людину царем,— царство її душі. Єдина сила, що має реальний зміст,— це сила, здатна поліпшити світ. І лише такі люди, як Казим Алі Гусейн і Джоні Сигар, були справжніми царями і володіли справжньою силою.

Я почувався мов на голках і тремтів зі страху. Притиснувши вухо до дверей, я намагався почути Абдуллу або когось іншого. Страх, якого я зазнавав, не був страхом смерті. Я не боявся померти. Я боявся, що мене покалічать і я не зможу ходити або ж осліпну, або не зможу втекти, і мене схоплять. Понад усе я боявся, що мене схоплять і знову замкнуть до хурдиги. І я молився, щоб не лишитися безпорадним калікою. «Хай вже краще все станеться тут,— благав я.— Дай мені пройти через це, уціліти, збережи мене, Господи, або убий просто тут».

Звідки вони узялися, не збагну. Я не чув ні звуку. Дві тіні накинулися на мене і притиснули до дверей. Я інстинктивно викинув уперед руку з ножем, але зробив це недостатньо швидко.

— Чаку! Чаку! — крикнув один з них.— Ніж! Ніж!

Другий схопив мене за горло. Він був дуже високий і дуже сильний. В цей час його товариш намагався відняти у мене ножа. Але він був не такий високий і дужий, і це йому не вдалося. Аж із темряви раптом виринув третій, і всі разом вони заламали мені руку і вирвали ножа.

— Ґора каун гай? — запитав той, що з’явився останнім.— Що це за білий?

— Багинчудг! Малум наги,— відповів здоровило, що тримав мене за горло.— Якийсь покидьок! Не знаю.

Він зачудовано вирячив очі на іноземця, що підслуховував під дверима, та ще й із ножем.

— Каун гай тум? — майже зичливо поспитався він.— Хто ти такий?

Я не відповів. Я думав тільки про те, що повинен попередити Абдуллу. Я не міг зрозуміти, як їм вдалося так нечутно підкрастися. Чи то завіси на хвіртці були добре змащені, чи їхнє взуття було на м’якій підошві... Вони обшукували мене, а я все думав, як подати знак Абдуллі.