Розділ «Частина V»

— Будь ласка, допоможи нам, Господи! — виспівував Скорпіон, заплющивши очі і звівши обличчя догори, аж воно було обернене до балкона четвертого поверху, де містився салон Віджая Премнатха, що займався фарбуванням волосся і протикання вух.— Змилуйся над нами, вкажи нам шлях істинний і не дай вчинити помилку. І почни, якщо ти не заперечуєш, з допомоги в тій маленькій справі, яку ми з близнюком хочемо залагодити сьогодні увечері з бельгійським подружжям. Мені немає потреби розповідати вам, Господи милосердний і Матінко Божа, як нелегко і небезпечно в Бомбеї забезпечити клієнта високоякісним кокаїном. Але завдяки вашому благоволінню нам поталанило роздобути десять грамів «снігу» найвищого класу, і якщо ви дозволите мені висловити свій захват, це був справді незлецький трюк з вашого боку, враховуючи несприятливі погодні умови. Ми з близнюком збираємося розумно витратити комісійні від цієї оборудки, і молимося, щоб нас не пограбували, не побили, не скалічили і не убили — якщо тільки все це не входить у ваші плани. Отже, Господи, будь ласка, освіти нам шлях і наповни наші серця любов’ю. Відтак дозволь нам тимчасово попрощатися, але ми будемо, як завжди, на зв’язку. Амінь.

— Амінь! — повторив близнюк, радіючи, що молитва виявилася набагато коротшою за звичайні звернення Скорпіона до небес.

— Амінь! — повторив Вікрам, утираючи сльозу кулаком.

— Астагфірулла,— пробурмотів Абдулла.— Пробач мене, Аллаху.

— Як щодо того, щоб перекусити? — запропонував близнюк.— Немає нічого кращого за релігійну прелюдію, щоб належним чином удатися до тілесних утіх, хіба ні?

Абдулла нахилився до мого вуха.

— Подивися он туди, тільки дуже поволі! — промовив він.— Бачиш, онде, за лотком з горіхами, на розі? Це твій сюрприз, братику. Бачиш його?

Я побачив постать, що, пригнувшись за наметом, спостерігала за нами.

— Він з’являється тут щодня — прошепотів Абдулла.— І не тільки тут, а і в інших місцях, де ти буваєш. Він стежить за тобою. Стежить і чекає.

— Вікраме! — пробурмотів я, бажаючи отримати ще чиєсь підтвердження того, що я побачив.— Подивися! Онде, на розі!

— На що подивитися?

Збагнувши, що його помітили, чоловік позадкував, а потім побіг, кульгаючи на ліву ногу,— схоже, у нього був пошкоджений весь лівий бік тіла.

— Ти бачив його?

— Ні! Кого? — розгублено відгукнувся Вікрам, ставши поряд зі мною і вдивляючись у вказаному мною напрямі.

— Це Модена! — заволав я, кидаючись навздогін за тим чоловіком.

Я не озирався на Вікрама, Абдуллу і Зодіаків, не звернув уваги на Вікрамове запитання, не замислювався над тим, що я роблю і чому переслідую цю людину. У мене в голові була тільки одна думка, один образ і одне слово — Модена.

Біг він досить швидко, до того ж усе тут було йому знайоме. Я пірнав услід за ним у замасковані двері і ледве помітні щілини між будинками, думаючи про те, що навряд чи у всьому Бомбеї знайдеться інший іноземець, крім мене, який знає цей район так само добре, як Модена. Та й індійці не могли в цьому зрівнятися з ним, хіба що шахраї, злодії і наркомани. Він кидався в проломи у кам’яних стінах, що провадили на іншу вулицю, зникав за цегляною огорожею, яка виявлялася розмальованим полотном, скорочував шлях, кидаючись під арки, де були влаштовані імпровізовані торгові ятки, і пробирався лабіринтами барвистих сарі, що сушилися на мотузках.

Аж врешті-решт він схибив — звернув у провулок, де жили безхатьки і вигнані з квартир багатодітні родини. Я знав це місце. Сотня чоловіків, жінок і дітей влаштувала собі житло в цьому закуті поміж двома будівлями. Над головою вони спорудили щось на кшталт горища, де по черзі спали, а решту часу проводили внизу, в темному вузькому коридорі. Модена пробирався поміж людьми, кухонними плитками, душовими кабінками і розстеленими долі ковдрами, де грали в карти. Потім, наприкінці цього коридору-провулка, він помилково звернув у глухий кут, оточений високими стінами. Далі, за рогом будинку, був ще один глухий кут, збоку, там було темно, і ми інколи залагоджували тут оборудки з наркогендлярами, яким не довіряли, оскільки вихід звідси був тільки один. Я завернув за ріг, відстаючи від нього всього на декілька кроків, І зупинився, зводячи дух і вдивляючись у темряву. Я не бачив його, зле знав, що він тут.

— Модено,— мовив я тихо,— це Лін. Не бійся, я... я просто хочу поговорити з тобою. Я покладу сумку і запалю дві цигарки, для тебе і для себе, гаразд?

Я поволі поклав сумку на землю, готовий до того, що він спробує проскочити мимо мене, і дістав дві цигарки «біді» з пачки в кишені сорочки. Затиснувши їх між третім і четвертим пальцями товстими кінцями всередину, як робили всі бідняки, я дістав сірники і підпалив одну. Поки горів сірник, я зумів роздивитися Модену. Він забився в найтемніший кут. Коли сірник погас, я простягнув руку із запаленою цигаркою. Минула секунда, дві, три, аж я відчув, як його пальці з дивовижною обережністю узяли цигарку.