Розділ «Частина V»

— Уллу. Коли вона повернеться. Адже вона не знає, де мене шукати. Я більше не ходжу в «Леопольд» та інші місця, де ми разом бували. Вона питатиме про мене у когось із вас. І тоді я її побачу, і ми будемо разом.

Він говорив про це з таким спокоєм і такою упевненістю, що усе це лише підкреслювало абсурдність його слів. Як можна було повірити, що Улла, яка покинула його вмирати, повернеться до нього з Німеччини? І навіть якщо вона повернеться, що, крім жаху, відчуватиме вона, побачивши його знівечене обличчя, що перетворилося на маску скорботи?

— Улла... виїхала до Німеччини, Модено.

— Я знаю,— посміхнувся він.— Я радий за неї.

— Вона не повернеться.

— О ні,— відповів він спокійно.— Вона повернеться. Вона любить мене і приїде до мене.

— Чому...— почав був я, але зупинився.— Чим ти займаєшся?

— У мене є робота. Гарна робота, добре платять. Ми працюємо на пару з моїм другом Рамешем. Я познайомився з ним, коли... потому як це сталося зі мною. Він доглядав мене. Ми з ним ходимо до багатих людей, коли у них народжується син. Я одягаю свій костюм...

Він вимовив останнє слово значуще і з такою кривою усмішкою, що воно прозвучало зловісно. У мене навіть волосини заворушилися на руках.

— Костюм? — перепитав я хрипко.

— Так. Я чіпляю довгого хвоста і гострі вуха, на шию надіваю намисто з маленьких черепів. Я зображаю демона, злого духа. А Рамеш одягається як свята людина, садху, і проганяє мене з дому. Але я крадуся назад і вдаю, ніби хочу вкрасти немовля. Жінки від жаху кричать, Рамеш знову проганяє мене, я знову повертаюся, і так доти, поки він остаточно не перемагає мене. Я вдаю, ніби вмираю, і тікаю. Люди платять непогані гроші за цю виставу.

— Ніколи не чув про такий звичай.

— Ми з Рамешем самі це придумали. Потому як ми виступили вперше і нам заплатили, інші теж захотіли, щоб їх малюка назавжди позбавили злого духу. Ми стільки заробляємо, що я навіть найняв квартиру — не купив, звісно, але заплатив за рік вперед. Вона маленька, але затишна, в ній є все що потрібно. Нам з Уллою буде в ній добре. З вікна видно море. Улла дуже любить море. Вона завжди хотіла жити поряд з морем.

Я дивився на Модену, вражений не тільки його словами, а й тим, що він так багато говорив. Він був дуже неговіркий. Раніше ми з ним регулярно зустрічалися в «Леопольді», і він тижнями не казав ні слова. А новий Модена, знівечений і воскреслий з мертвих, був балакуном. Правда, мені довелося загнати його в темний кут, щоб викликати на розмову, але, порушивши мовчання, він відразу став напрочуд балакучим. Слухаючи його і намагаючись пристосуватися до цього деформованого і балакучого варіанту Модени, я звернув увагу на особливу мелодійність, якої надавав іспанський акцент його мові, в якій хінді поєднувалася з англійською, витворюючи якийсь мовний гібрид, його власну говірку. Заколисаний його голосом, я запитав себе, чи не в цьому розгадка таємничого зв’язку поміж Уллою і Моденою. Може, вони годинами говорили одне з одним, і музика слів об’єднувала їх.

Модена раптом урвав чаювання. Він встав, розплатився і вийшов надвір, де зупинився, очікуючи мене.

— Мені пора йти,— сказав він, нервово озираючись, потім звів очі на мене.— Рамеш чатує на Уллу біля «Президента». Це її улюблений готель, і коли вона повернеться, обов’язково зупиниться в нім. Вона любить весь цей район, Бек-бей. А сьогодні вранці був літак «Люфтганзи» з Німеччини. Може, вона прилетіла ним.

— Ти після кожного рейсу перевіряєш, чи не приїхала вона?

— Так, але сам я не заходжу в готель,— він підняв руку, немов збирався торкнутися обличчя, та натомість пригладив короткого шпакуватого чуба.— Рамеш заходить замість мене і дивиться, чи не зупинилася у них Улла Волькенберг. Колись він побачить її ім’я в списку. Вона обов’язково зупиниться там.

Він хотів піти, але я поклав руку йому на плече.

— Слухай, Модено, не тікай більше від мене, гаразд? Якщо тобі щось треба буде, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити, дай мені знати. Домовилися?