Розділ «Частина V»

— Я більше від тебе не тікатиму,— мовив він урочисто.— Сьогодні я втік просто за звичкою. Я завжди тікаю. А тебе я не боюся. Ти мій друг.

Він відвернувся від мене, але я знову зупинив його і, нахилившись до його вуха, прошепотів:

— Модено, не кажи нікому, що ти носиш з собою стільки грошей.

— Я нікому і не казав, окрім тебе,— запевнив він мене зі своєю гримасою-усмішкою.— Навіть Рамеш не знає. Він не знає навіть, що у мене є квартира. Він думає, що я витрачаю гроші, які ми заробляємо, на наркотики. А я не переймаюся наркотиками, Ліне, ти знаєш. Ніколи не захоплювався ними. Але нехай він так думає, я не намагаюся його переконати. А ти — інша справа, Ліне. Ти мій друг. Тобі я можу сказати правду. Тобі я довіряю. Як я можу не довіряти людині, яка убила самого диявола!

— Якого диявола?

— Я кажу про Мауриціо, мого кровного ворога.

— Але я не вбивав Мауриціо! — сказав я, дивлячись в червоні печери його очей.

Він лукаво посміхнувся. Клинцюваті близни сіпнули нижні повіки донизу, і зяючі провалля його очей виглядали в слабкому світлі ліхтарів так страшно, що я мало не сахнувся, коли він поклав руку мені на груди.

— Не турбуйся, Ліне. Я нікому не видам цей секрет. Я радий, що ти убив його. І не тільки через себе. Я добре знав його. Я був його найкращим другом — єдиним другом. Якби він лишився жити після того, що зробив зі мною, це означало б, що зло не має меж. Людина губить свою душу, коли сягає межі зла. Я спостерігав за ним, коли він катував мене, і я знав, що він погубив свою душу. Він заплатив своєю душею за те, що зробив... що робив зі мною.

— Немає необхідності говорити про це, Модено.

— Та ні, тепер про це можна говорити. Мауриціо боявся. Він завжди чогось боявся. Все своє життя він всього боявся. І він був жорстоким. Жорстокість давала йому силу. Я бачив багато сильних людей в своєму житті, й усі вони боялися і були жорстокі, тож я знаю. Ця... суміш давала їм владу над іншими. А я не боявся і не був жорстоким. І у мене не було сили. Я... знаєш, це було схоже на моє почуття до Улли — я був закоханий у силу Мауриціо. А коли він покинув ту кімнату і зайшла Улла, я побачив страх в її очах. Він вселив у неї свій страх. Вона була така налякана тим, що він зробив зі мною, що просто втекла і лишила мене там. І коли я дивився, як вона йде і зачиняє по собі двері...

Він затнувся і проковтнув грудку в горлі; його повні губи тремтіли. Я хотів зупинити його, позбавити цього тяжкого спогаду — і, можливо, позбавити й самого себе цієї розповіді. Та коли я роззявив рота, він ще дужче притиснув руку до моїх грудей, забороняючи мені говорити, і знову подивився мені в очі.

— Тоді я вперше почав ненавидіти Мауриціо. Ми, в Іспанії, намагаємося уникати ненависті, бо якщо ми зненавидимо кого-небудь, то всією душею, і вже ніколи не прощаємо. А Мауриціо я зненавидів і побажав йому смерті, прокляв його. Не за те, що він зробив зі мною, а за те, що він зробив з Уллою і за те, що міг зробити далі, не маючи душі. Отже не турбуйся, Ліне. Я нікому не скажу, що це ти. Я дуже радий, я дуже вдячний тобі за те, що ти убив його.

Мій внутрішній голос наполягав, що я повинен сказати йому, як це сталося насправді. Він мав право дізнатися правду. Мені кортіло сказати йому цю правду, якесь почуття,— я й сам не розумів, що то було за почуття, можливо, рештки гніву на Уллу або заздрості від того, що Модена так вірить в неї,— спонукало мене викрикнути йому правду, струснути його, завдати йому болю. Але я не міг цього зробити. Я не міг ні говорити, ні рухатися. І коли його очі почервоніли, коли в них почали поволі закипати сльози, що побігли рівчаками шрамів попід його очима, я лише кивнув йому, не відводячи погляду, і нічого не сказав. Модена у відповідь теж поволі схилив голову. Мабуть, він неправильно зрозумів мене. А може, я неправильно зрозумів його. Цього я ніколи не дізнаюся.

«Мовчання може поранити, наче удар нагаєм»,— написав поет Садок Хан. Але іноді воно може бути єдиним способом висловити правду. Дивлячись, як Модена, кульгаючи, іде провулком, я знав, що хвилина мовчання, коли його рука лежала у мене на грудях, а його розтерзані очі дивилися мені у вічі, залишиться для нас моментом істини й що той момент набагато важливіший для нас, ніж холодна байдужа правда.

«І може, він таки має рацію,— думав я.— Можливо, його спогади про Уллу і Мауриціо — це якраз і є істина». Звісно, він упорався з болем, якого вони йому завдали, набагато краще, ніж я свого часу. Коли мій шлюб розпався, лишивши мене наодинці зі зрадою і гіркотою, я почав шукати порятунку в наркотиках. Мені була нестерпна думка, що любов загинула, а щастя так раптово згоріло, залишивши по собі лише попіл відчаю. Я звів своє життя на пси, прихопивши з собою безліч невинних людей. А Модена трудився, збирав гроші й чекав, поки любов повернеться. Я йшов і думав про це — про те, як жив Модена після того, що з ним зробили,— і збагнув істину, яку повинен був розуміти з самого початку. І це було дуже просто, так просто, що я прозрів, потому як усвідомив той біль, котрого зазнавав Модена. З тим болем він упорався, бо знав, що й сам трохи винен у тому, що сталося. А я не хотів брати на себе відповідальність за розпад моєї сім’ї і за той біль, якого це завдало усім нам, тож не міг погамувати страждання.

Тепер, поринувши в строкату галасливу ринкову метушню, я зміг зробити це. Я визнав свою провину і відчув, як моє серце розкривається назустріч світові, звільнене від страху, образ і недовіри до себе. Я пропхався поміж ятками, підійшов до Абдулли, Вікрама та Джорджів і всміхнувся. Я відповів на їхні запитання про Модену й подякував Абдуллі за сюрприз. Він мав рацію — після цього я справді простив йому все. І хоч я не міг знайти слів, щоб пояснити йому те, що сталося зі мною, він відчув, що я вже по-іншому всміхаюся йому і що це пояснюється спокоєм, що народився в мені сьогодні й дедалі зростає та зростає.

Тканина минулого складається з клаптів наших емоцій, а прошита вона такими нитками, що їх годі й розгледіти спершу. Найкраще, що ми можемо зробити,— це загорнутися неї або ж тягнути її за собою в нашому пориванні вперед. Але все має свою причину і своє призначення. Зародження кожного життя, кожної любові, кожної дії, почуття чи думки має свої причини і покликане відіграти певну роль. І деколи ми розуміємо їх. Іноді ми бачимо минуле дуже ясно, і зв’язки поміж окремими його частинами постають перед нами так чітко, що кожна нитка набуває сенсу, і ми читаємо зашифровані в них послання. У будь-якому житті, хоч як убого чи, навпаки, яскраво прожите воно було, наймудріша невдача, а найясніша печаль. Завдяки стражданням і поразкам, цим нашим ворогам, яких ми боїмося і ненавидимо, ми набуваємо мудрості, тож вони мають право на існування.

Розділ 41

Гроші смердять. Пачка нових асигнацій тхне чорнилом, кислотою і хлоркою, мов поліційна дільниця, де беруть відбитки пальців. Старі гроші, просочені надіями і бажаннями, мають затхлий запах, як у засушених квітів, що дуже довго пролежали поміж сторінками дешевого роману. Якщо тримати в приміщенні велику кількість старих і нових грошей — мільйони рупій, двічі полічених і перев’язаних у пачки гумками,— воно починає смердіти. «Я обожнюю гроші,— сказав одного разу Дідьє,— але не переношу їх запаху. Що більше я їм радію, то ретельніше доводиться після цього мити руки». У бухгалтерії, куди стікалася вся виручка нашої мафії від обміну валюти, у задушливій печері поблизу Форту, де лампи світили достатньо яскраво, щоб виявити фальшиву купюру, а вентилятори над головою крутилися так, щоб не здувати папірців зі столу, гроші смерділи, мов просякнуті потом і замурзані в багно черевики гробарів.