Розділ «Частина V»

— Але хіба ти не знаєш? На Палац мадам Жу напали тиждень тому... ні, днів десять уже. Його атакував натовп, якого підбурила Шив Сена. Люди вдерлися до палацу, розгромили там усе, а потім підпалили. Стіни збереглися, деякі сходи і приміщення вгорі лишилися, але загалом кам’яниця зруйнована й ніколи більше не функціонуватиме. Її, мабуть, розвалять. З Палацом покінчено, Ліне, і з самою мадам теж.

— Вона убита? — запитав я крізь зуби.

— Ні, жива. І, кажуть, як і раніше, в Палаці. Але втратила всю свою владу. У неї нічого не лишилося. Вона сама — ніщо. Її слуги нишпорять містом у пошуках хоч якоїсь їжі для неї, а вона тим часом сидить і чекає, поки її Палац не завалиться остаточно. Їй капець, Ліне!

— Ще не зовсім.

Я попрямував до виходу, але він кинувся до мене з такою невластивою йому спритністю, що я не міг стримати усмішки.

— Ліне, будь ласка, отямся! Посидьмо тут, випиймо ще по чарчині... Ти заспокоїшся, подумаєш...

— Я і так довго думав,— відповів я, усміхаючись із того, що він так турбується за мене.— Я не знаю, що буду робити там. Але мені треба покінчити з цим раз і назавжди, Дідьє. Я не можу просто... залишити все як є. Я хотів би махнути на це рукою, але не можу. У цьому Палаці дуже багато чого... переплелося, чи що.

Мені й самому не зовсім було зрозуміло, що мене спонукало піти туди, та я відчував, що це було не лише бажання помститися. У липкому павутинні мадам Жу, що пов’язало докупи Хадербгая Карлу і мене, заплуталося стільки ганебних секретів, таємниць і зрад що я не міг розібратися в цьому, а тим паче пояснити його моєму приятелеві.

— Bien[162],— зітхнув він, побачивши з мого обличчя, що мене не переконати.— Якщо вже тобі неодмінно треба туди йти, я піду з тобою.

— Це виключено...— почав я, але він урвав мене гнівним жестом.

— Ліне! Це я повідомив тобі про те, що вона винна у всіх цих... жахіттях. І тепер я зобов’язаний піти з тобою, а то на мені лежатиме відповідальність за все, що станеться. А ти ж знаєш, друже мій, що я ненавиджу відповідальність майже так само, як і копів.

Розділ 38

Гіршого пасажира, ніж Дідьє Леві, неможливо було й вигадати. Він так учепився в мене, що я насилу керував мотоциклом. Щоразу, коли ми наближалися до автомобіля, він скиглив, а як обганяли його, то вищав із жаху. На крутих поворотах, де мотоцикл за всіма законами фізики хилився набік, Дідьє починав соватися і кидатися, щоб поставити машину вертикально. Коли ми зупинялися на перехрестях, він зі стогоном опускав ноги на землю і простягав їх, щоб розім’яти, а коли ми рушали з місця, не встигав підтягти їх і вони якусь хвилю волочилися услід за мотоциклом. Якщо йому здавалося, ніби машина, котра їде поряд, надто вже близько опиняється коло нас, він відпихав її ногою і сварився на водія кулаком. Як я собі подумав, за півгодини їзди з Дідьє мотоцикліст зазнає такої самої небезпеки, що й за місяць під кулями в Афганістані.

Я загальмував біля нашої майстерні, де завжди трудилися мої шрі-ланкійські друзі Віллу і Кришна. Але майстерня виглядала дивно. Двері були відчинені, над ними була нова вивіска. Заглянувши всередину, я побачив, що замість фальшивих паспортів тут виготовляють квіткові гірлянди.

— Щось не так? — запитав Дідьє, коли я повернувся і натиснув на стартер.

— Так. Вони кудись переїхали. Доведеться зазирнути до Абдула, Щоб з’ясувати.

— АІоrs[163]! — приречено вигукнув Дідьє, обхопивши мене так міцно, ніби ми удвох спускалися на одному парашуті.— Кошмар продовжується!

За декілька хвилин я полишив його разом з мотоциклом біля кам’яниці Абдула Гані. Охоронець біля входу впізнав мене і підняв руку в жартівливому салюті. Я тицьнув йому двадцять рупій, він відчинив переді мною двері, і я увійшов до прохолодного вестибюля, де мене зустріли двоє слуг. Вони теж добре знали мене і повели на другий поверх, дружньо усміхаючись і жестами виражаючи свої емоції викликані моєю нестриженою чуприною і страшенною худорбою. Один з них постукав у двері великого кабінету Гані й приклав вухо до одвірка в очікуванні відповіді.

— Ао! — крикнув Абдул.— Увійдіть!

Слуга увійшов, та за декілька секунд повернувся і, хитнувши головою, запросив мене до кімнати. Сонце струмувало крізь високі стрілчасті вікна, й на полірованій підлозі відбивалися гострі тіні предметів. Абдул сидів у фотелі з підголівником лицем до вікна. Мені було видно тільки його пухкі руки, що звисали по боках, мов сардельки в ковбасній крамниці.