— Тримайте. Буде, чим розважитися завтра в поїзді дорогою в Пуну.
— Дякую,— відгукнувся він.— Слухай, а ти класний. Трохи схибнутий, але класний.
Я дістав із саквояжа пляшку віскі. Це також було виконання обіцянки, даної одній з новозеландських подруг. Вона просила мене випити на згадку про неї, якщо мені вдасться щасливо дістатися Індії з фальшивим паспортом. Ці маленькі ритуали — цигарка, віскі — були важливі для мене. Я був певен, що назавжди втратив і свою сім’ю, і друзів; щось підказувало мені, що я ніколи їх більше не побачу. Я був сам у цілому світлі, без всякої надії на повернення додому, і все моє минуле життя було в спогадах, талісманах та інших заставах любові.
Я вже хотів був прикластися до пляшки, але, передумавши, запропонував її спочатку Прабакеру.
— Грандіозне спасибі, містере Ліндсею,— зрадів він, округливши очі від задоволення. Закинувши голову, він вилив порцію віскі собі в рот, не торкаючись губами шийки.— Це найкраще віскі, «Джоні Вокер», вищий клас. Так.
— Ковтни ще, якщо хочеш.
— Дякую, однісінький ковточок...— він ще раз лигнув віскі, виллявши його просто в горлянку. Зробивши паузу, він облизнувся, потім підняв пляшку утретє.— Прошу вибачення, ох... великого прощення. Це таке хороше віскі, що воно викликає в мене кепські манери.
— Послухай, якщо віскі тобі так подобається, можеш залишити пляшку собі. У мене є ще одна. Я купив їх у літаку без мита.
— О, дякую!..— відповів Прабакер, але при цьому чомусь похнюпився.
— У чому справа? Ти не хочеш віскі?
— Хочу, хочу, містере Ліндсею, дуже серйозно хочу. Але якби я знав, що це моє віскі, а не твоє, то не пив би так захланно.
Канадці розреготалися.
— Знаєш що, Прабакере, я віддам тобі другу пляшку, а відкорковану ми зараз розіп’ємо. Йде? І ось двісті рупій за куриво.
Усмішка знову розцвіла, і Прабакер, обмінявши почату пляшку на цілу, ніжно притиснув її до грудей.
— Але, містере Ліндсею, ти робиш помилку. Цей чудовий чарас коштує одну сотню рупій, не дві.
— Угу.
— Так, одну сотню рупій тільки,— вимовив він, з рішучим виглядом повертаючи мені одну з купюр.
— Добре. Знаєш, Прабакере, я нічого не їв у літаку, і непогано б тепер пообідати. Ти можеш показати мені який-небудь пристойний ресторан ?
— З безперечною упевненістю, містере Ліндсею, сер! Я знаю такі гарні ресторани з такою чудовою їжею, що твоєму шлунку буде аж недобре від щастя.
— Ти мене переконав,— сказав я, підводячись і засовуючи в кишеню паспорт і гроші.— Ви підете, хлопці?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 9. Приємного читання.