Розділ «Частина I»

— Одну хвилину,— втрутився рослявий канадець.— Ви збираєтеся заплатити цьому типу? Я хочу сказати, що і без нього знаю, де зупинитися. Не ображайся, друже,— я певен, ти чудовий гід і все таке, але ти нам не потрібний.

Я подивився на Прабакера. Його великі темно-карі очі вивчали моє обличчя з веселою приязню. Я ніколи не зустрічав менш агресивної людини, ніж Прабакер Харре: нездатний він був підвищити голос чи підняти на когось руку — це видно було з перших хвилин нашого знайомства.

— А ти що скажеш, Прабакере? — запитав я його з жартівливою серйозністю.— Потрібний ти мені?

— О так! — закричав він.— Ти так потребуєш мене, що я майже плачу від співчуття до твоєї ситуації! Тільки Господь знає, які жахливі речі з тобою коїтимуться в Бомбеї без мого супроводу твого тіла.

— Я заплачу йому,— сказав я канадцям; знизавши плечима, вони узяли свої речі.— О’кей. Ходімо, Прабакере.

Я хотів підняти торбу, але Прабакер відразу ж учепився за неї.

— Я ношу твій багаж,— ввічливо, але наполегливо мовив він.

— Це ні до чого. Я і сам чудово впораюся.

Широка усмішка скривилася в благальну гримасу.

— Будь ласка, сер. Це моя робота. Я сильний на спині. Без проблем. Ти побачиш.

Все моє нутро повставало проти цього.

— Ні-ні.

— Будь ласка, містере Ліндсею. Це моя честь. Дивися на людей.

Прабакер простягнув руку, показуючи на своїх товаришів, яким вдалося здобути клієнтів. Всі вони, схопивши торби, валізу або рюкзаки, діловито і рішуче тягли свою здобич в потрібному напрямі.

— Ну, гаразд...— пробурмотів я.

Це була перша з моїх капітуляцій перед ним, які надалі стали характерною рисою наших стосунків. Його кругле обличчя знову розпливлося в усмішці; я допоміг йому завдати торбу на спину. Прабакер пригнувся і, витягнувши шию, подався вперед. Я великими кроками швидко наздогнав його і подивився на його напружене обличчя. Я почувався білим бваною[5], що використовує тубільця як в’ючну худобину, і це було мерзенне відчуття.

Але маленький індієць сміявся і розповідав про Бомбей і визначні пам’ятки, які слід подивитися, показуючи час від часу на цікавинки, що траплялися нам дорогою і вітаючи усмішкою знайомих. До канадців він ставився з шанобливою приязню. І він таки був сильний — набагато дужчий, ніж здавалося з першого погляду. За п’ятнадцять хвилин, що ми йшли до готелю, він жодного разу не зупинився.

Піднявшись укритими мохом східцями величезної кам’яниці, що була обернена фасадом до моря, ми опинилися в «Індійському готелі». На кожному з поверхів, які ми проходили, були вивіски: «Готель Апсара», «Готель „Зірка Азії“», «Приморський готель». Як можна було зрозуміти, в одній будівлі містилися чотири готелі, в кожному була своя обслуга, фірмовий набір послуг і особливий стиль.

Ми увійшли до маленького холу. За сталевою конторкою біля коридору, що провадив до номерів, сидів кремезний індієць в білій сорочці і чорній краватці.

— Ласкаво просимо,— сказав він, обережно всміхнувшись і продемонструвавши дві ямки на щоках.— Ласкаво просимо, молоді джентльмени.