Розділ «Частина I»

— Що, на вулицю? Ви жартуєте.

— Може, згодом. Але ми чекатимемо вашого повернення і постережемо ваші речі.

— О’кей. Як хочете. Я повернуся за пару годин.

Прабакер з увічливості вийшов першим, послужливо вклоняючись. Я попрямував за ним, але перш ніж я встиг зачинити двері, високий канадець кинув мені:

— Послухайте... ви обережніше там, на вулиці. Адже ви тут нічого не знаєте. Нікому не можна довіряти. Це не село. Індійці в місті — це... ну, загалом, побережіться, гаразд?

Ананд заховав мій паспорт, дорожні чеки й основну масу грошей в сейф, видавши мені розписку, і я вийшов на вулицю. Попередження канадців звучали у мене у вухах, мов крики чайок над рибинами, що метають ікру на мілководді.

Прабакер привів нас у готель широким і досить пустельним проспектом, який починався біля високої кам’яної арки під назвою Брама Індії і окреслював дугу над берегом затоки. А вулиця, що починалася з другого боку тієї арки, була геть захаращена автами і людським натовпом. Сотні людей вешталися туди-сюди або стояли і балакали. По всій довжині вулиці впритул один до одного тіснилися крамниці, ресторани і готелі. На тротуарі перед крамницями і ресторанами були влаштовані невеликі ятки, де господарювали два або три продавці. Серед них були африканці, араби, європейці, індійці. Йдучи по тротуару, ви весь час чули нову мову і нову музику, кожен ресторан підмішував у киплячу повітряну суміш свої запахи.

У суцільному потоці авт виднілися вози, запряжені буйволами, а також ручні візки, якими розвозили кавуни і мішки з рисом, прохолодні напої й вішалки з одягом, цигарки і шматки криги. У руках мелькали гроші — це був чорний ринок валюти, пояснив мені Прабакер. Товсті пачки банкнот передавалися і перераховувалися цілком відкрито. На кожному кроці траплялися жебраки, фокусники й акробати, заклинателі змій, музики й астрологи, хіроманти, сутенери і гендлярі наркотиками. З верхніх вікон будинків раз у раз без попередження викидали всяку погань, на тротуарах і навіть на бруківці височіли цілі купи покидьків, де бенкетували ситі щурі.

Перше, що впадало в око, була неймовірна кількість жебраків, які демонстрували всілякі хвороби, каліцтва та інші лиха. Вони зустрічали вас у дверях ресторанів і крамниць, виловлювали на вулиці, дошкуляючи професійно відпрацьованими голосіннями. Як і нетрища, вперше побачені з вікна автобуса, це неприкрите страждання викликало в мене сором. Однак, пропихаючись услід за Прабакером крізь натовп, я звернув увагу на інший, не такий потворний бік їхнього життя. На порозі якоїсь халупи гурт жебраків грав у карти; якийсь сліпий наминав рибу з рисовим гарніром у товаристві друзів; дітвора, голосно сміючись, по черзі каталася разом з безногим калікою на його візку.

Дорогою Прабакер скоса зиркав на мене.

— Подобається наш Бомбей?

— Страшенно подобається,— відповів я.

На мій погляд, місто було чарівне. Воно було дике і розбурхувало уяву. Романтичні споруди епохи британського панування чергувалися з дзеркальними баштами сучасних бізнес-центрів. З кожної крамниці та з кожного авта ллялася музика. Барви сліпили очі, од пахощів ішла обертом голова. А усмішки на обличчях людей тут зустрічалися частіше, ніж у будь-якому іншому місті.

Та головне — Бомбей був вільним містом. У всьому тут відчувався невимушений, нічим не скутий дух, і я мимоволі відгукувався на нього всім серцем. Усвідомлюючи, що ці чоловіки і жінки вільні, я вже не так потерпав од ніяковості й сорому, коли бачив жебраків і нетрища. Ніхто не проганяв жебраків з вулиці, ніхто не виганяв мешканців нетрищ з їхніх хатин. Хоч яке тяжке було їхнє життя, вони збували час на тих самих проспектах і в тих самих парках, що й заможні люди. Всі вони були вільні. Це було вільне місто. Я закохався в нього.

Звісно, я трохи губився в цьому вировиську протилежних інтересів; безцеремонне жебрацтво і шахрайство бентежили мене. Я не розумів мов, які чув. Мені були не знайомі культури, представлені різним одягом, сарі, тюрбанами. Я ніби дивився екстравагантну постановку якоїсь хитромудрої п’єси, гадки не маючи про її зміст, проте все воно несамохіть викликало в мене радісну усмішку. За мою голову призначили винагороду, за мною гналися, та я почувався так, наче відірвався від погоні. Коли ти вислизаєш від переслідування, кожен день для тебе — ціле життя. Кожна хвилина свободи — це окрема історія зі щасливим кінцем.

І я був радий, що зі мною Прабакер. Його добре знали в місті, з ним сердечно віталися різні люди.

— Ти, мабуть, голодний, містере Ліндсею,— сказав Прабакер.— Ти щаслива людина, прошу вибачення за такі слова, а щаслива людина завжди має хороший апетит.

— Гм. Щодо апетиту ти маєш рацію. Але де ж той ресторан, куди ми прямуємо? Якби я знав, що він так далеко, то захопив би з собою готовий сніданок, щоб з’їсти дорогою.

— Трохи ще, не дуже далеко,— жваво відгукнувся він.

— О’кей.