Розділ «Частина I»

— Двісті рупій,— запропонував він з надією в голосі.

Я підозрював, що він завищив ціну принаймні удвічі, але навіть при цьому двісті рупій — близько дванадцяти американських доларів за тодішнім курсом — складали одну десяту того, що просили в Австралії. Я дав йому цигарковий папір і пачку тютюну.

— О’кей. Скрути цигарку, я спробую. Якщо мені сподобається гашиш, я куплю його.

Мої сусіди по камері розляглися на двох паралельних ліжках, і коли Прабакер витягнув з кишені порцію гашишу, подивилися один на одного з однаковим виразом, звівши брови і стиснувши губи. Вони зачаровано спостерігали за тим, як маленький індієць, ставши навколішки біля туалетного столика, згортає самокрутку.

— Ви певні, що чините розумно, приятелю?

— А якщо вони підстроїли це навмисне, щоб звинуватити нас у вживанні наркотиків?

— Я думаю, Прабакеру можна довіряти. Навряд чи це пастка,— відповів я, розгортаючи свою похідну ковдру і застеляючи ліжко біля вікна.

На підвіконні була влаштована поличка, і я почав викладати на неї свої дрібнички, сувеніри і талісмани — чорний камінчик, що його мені вручив якийсь малюк у Новій Зеландії, скам’янілу хатку равлика і браслет з кігтів яструба. Я ховався від правосуддя. У мене не було свого дому і своєї країни, тож я возив з собою речі, які мені дали друзі: величезну аптечку, малюнки, вірші, мушлі, пір’я. Навіть одяг і взуття придбали для мене вони. Тут не було неістотних дрібниць; підвіконня стало тепер моєю домівкою, а всі ці сувеніри — моєю батьківщиною.

— Якщо ви боїтеся, хлопці, то можете вийти погуляти або почекати надворі, поки я палю. А потім я покличу вас. Просто я обіцяв своїм друзям, що, потрапивши до Індії, насамперед закурю гашиш і при цьому думатиму про них. До того ж мені здалося, що портьє дивиться на це крізь пальці. У нас можуть бути неприємності через куріння в готелі, Прабакере?

— Куріння, випивка, музика, танці, секс у готелі — без проблем,— запевнив нас Прабакер, піднявши на мить голову від свого заняття і розплившись в усмішці.— Все вирішується без проблем. Окрім бійок. Бійка — це погані манери в «Індійському готелі».

— От бачите? Без проблем.

— І ще смерть,— додав Прабакер, задумливо покрутивши круглою головою.— Містер Ананд не любить, коли тут вмирають.

— Що-що? Що він верзе?

— Він що, серйозно? Хай йому біс, бракує тільки, щоб тут умирали! Господи Ісусе!

— Смерть для вас теж не проблема, баба[9],— заспокоїв Прабакер канадців, пропонуючи їм акуратно згорнуту цигарку. Високий канадець узяв її і злегка затягнувся.— Не дуже багато людей вмирає тут в «Індійському готелі», здебільшого наркомани з кістлявими обличчями. Для вас із вашими такими гарними великими вгодованими тілами немає проблем.

Він з усмішкою вручив мені самокрутку. Затягнувшись, я віддав цигарку йому, і він з неприхованим задоволенням затягнувся теж, а потім знову передав її канадцям.

— Хороший чарас, еге ж?

— Так, він дійсно хороший,— відповів високий канадець, посміхаючись від душі.

Відтоді ця широка щира усмішка асоціюється у мене з Канадою і її жителями.

— Беру,— сказав я. Прабакер передав мені десятиграмову плитку, я розламав її на дві половини й одну з них кинув найближчому канадцеві.