Розділ «Частина I»

Я представився, і він у відповідь назвав своє ім’я: Абдулла Тагері.

— Я твій боржник, Абдулло! — вдячно усміхнувшись, мовив я.

Він так легко роззброїв зарізяку, що, здавалося, це далося йому без зусиль. Але я розумів, що це помилкове враження. Я знав, скільки сміливості і майстерності для цього потрібно, якою спритністю треба володіти. Абдулла Тагері був природженим борцем.

— Ще трохи, і мені був би гаплик,— додав я.

— Без проблем,— усміхнувся він.— Цей чоловік чи то напився, чи то з’їхав із глузду.

— У якому б він не був стані, я твій боржник,— повторив я.

— Та облиш! — засміявся Абдулла.

Сміх його був природний — він сміявся від щирого серця. Очі його були тієї барви, якої набуває морський пісок на долоні за декілька хвилин до того, як сонце сяде за обрій.

— Байдуже, я хочу, щоб ти знав, що я тобі вдячний.

— О’кей,— відповів він, ляснувши мене по плечу.

Я повернувся до Карли і Прабакера. Коли ми виходили, Абдулли вже не було видно. Вулиця була порожня; за декілька хвилин ми зловили таксі.

— Нам так пощастило! — вигукнув Прабакер, обертаючись до нас.— Я вже думав, що цей драб порубає нас на дрібні шматочки. Деяким людям не можна палити чарас, еге ж? Деякі люди стають дуже сердитими, коли їхні мізки розслаблюються.

Біля «Леопольда» я вийшов з Карлою, попросивши Прабакера зачекати.

— Ти не зайдеш? — запитала вона.

— Ні,— відповів я, шкодуючи, що не виглядаю тим суворим героєм, яким уявлявся собі в тій сцені.— Я зараз візьму свої речі в «Індійському готелі» і переїду в нетрища. І знаєш, я не з’являтимуся; в «Леопольді» найближчим часом... та і в інших місцях теж. Мені треба... ну, загалом, стати на ноги. Розумієш, треба міцно стояти на ногах. А потім... ох, про що я говорив?

— Про свої ноги.

— Авжеж,— засміявсь я.— Треба робити якісь кроки, з чогось почати.

— Тобто це щось подібне до прощання?

— Та ні... тобто, так.

— І при цьому ти щойно повернувся з села.