Розділ «Частина I»

Він спохмурнів і таким залишався до самого Бомбея. Гроші за годинника дали мені змогу не лише заплатити за номер в Аурангабаді й купити квитки на потяг, а й прожити ще кілька днів ув «Індійському готелі» Бомбея.

— Здайся на мене,— поважно і врочисто сказав Прабакер на прощання.— От побачиш, я зроблю тобі щасливий результат.

Спостерігаючи, як він спускається по сходах, я почув, що портьє Ананд звертається до мене на маратхі.

Я всміхнувся йому, і ми почали розмовляти цією мовою. За шість місяців у селі я навчився найпростіших фраз. Мої успіхи були скромні, але справили на Ананда велике враження. За кілька хвилин він погукав інших службовців готелю, й усі вони теж були вражені і захоплені, їм траплялося мати справу з чужинцями, що добре говорять на хінді, та ще не бачили вони такого іноземця, котрий міг би висловлюватися на їхньому рідному і любому маратхі.

Вони закидали мене запитаннями про село Сундер, про яке ніколи не чули, і ми поговорили про сільське життя, котре добре було їм відоме. Згадуючи рідні краї, всі вони трохи ідеалізували їх. Наговорившись із ними, я повернувся в свій номер, і майже відразу ж пролунав боязкий стукіт в двері.

— Пробачте мені, будь ласка,— сказав високий худий турист, на вигляд німець або швейцарець. В нього була ріденька борідка і русява чуприна, заплетена в товсту кіску.— Я чув, як ви розмовляли з портьє і коридорними, і зрозумів, що ви живете в Індії вже давно. А ми, на джа, приїхали тільки сьогодні. Ми хотіли б дістати трохи гашишу. Може, ви знаєте, де можна його купити — так, щоб нас не обдурили і щоб не було клопоту з поліцією?

Зрозуміло, я знав. Того ж дня я допоміг їм не тільки дістати гашиш, а й обміняти валюту на чорному ринку, простеживши, щоб операція була справедливою. Бородатий німець і його подружка були дуже вдячні мені й заплатили комісійні. Продавці на чорному ринку, друзі і партнери Прабакера з підпільного бізнесу, були раді новим клієнтам і теж заплатили мені. Я знав, що в місті повно чужинців, котрі потребують такої ж допомоги. Так бесіда з Анандом і коридорними, яку випадково підслухав турист, підказала мені, як заробити на життя.

Складніше було з візою. Прописуючи мене в готелі, Ананд попередив, що термін моєї візи скінчився. Всі бомбейські готелі були зобов’язані подавати міській адміністрації списки мешканців, що приїхали з-за кордону, із вказівкою паспортних даних і терміну їхніх віз. Ці списки називалися «Формою С», і поліція перевіряла їх дуже ретельно. Порушення візового режиму вважалося в Індії серйозним злочином. Винуватців могли запроторити до в’язниці на два роки, а службовці готелів, що потурали порушникам, обкладалися великими штрафами.

Ананд похмуро пояснив мені ситуацію, перш ніж записати мене до журналу, вказавши фіктивну дату. Він приязно ставився до мене, оскільки був родом з Махараштри і зустрів у моїй особі першого іноземця, з яким міг поговорити своєю рідною мовою. Він нічого не мав проти того, щоби порушити один раз правила, проте попередив, що я повинен терміново зайти у відділ реєстрації та продовжити візу.

Сидячи в номері, я зважив свої шанси. Шанси були невеликі, запас готівки ще менший. І хоч я випадково виявив джерело доходу у вигляді посередництва між іноземцями і чорним ринком, та не був певен, що зможу на ці гроші жити в готелі й обідати в ресторанах. До того ж я вже прострочив візу і формально був правопорушником. Правда, Ананд запевнив мене, що в поліції подивляться на прострочення крізь пальці, визнавши, що я допустив його через неувагу, але я не хотів ризикувати.

Лежачи в темряві, я чув голос продавця паану, що розхвалював свій незрівнянний ароматний товар, голос торговця кавунами, що гучно відлунював у вогкому нічному повітрі, вигуки вуличного акробата, що витинав свої трюки перед натовпом туристів, і, звісно ж, чув музику. Цікаво, чи є на світі народ, що любить музику так, як її люблять індійці?

Музика мимоволі навівала спогади про село, яких я старанно уникав. Перед самим нашим від’їздом із Сундера мене просили поселитися у них назавжди, запропонували дім і роботу. Протягом трьох останніх місяців я допомагав учителеві сільської школи давати уроки розмовної англійської мови. Я поправляв його вимову, що відзначалася місцевим акцентом. Вчитель разом з сільською радою особливо наполегливо умовляв мене залишитися.

Але я не міг туди повернутися. Тоді не міг. У місті можна прожити, затиснувши свої поранене серце і душу в кулак, але в селі вони повинні відкрито світитися в твоїх очах. А я носив із собою свій злочин і своє покарання. Доля, яка допомогла мені вирватися з в’язниці на свободу, не дозволяла мені вільно жити на світі. І рано чи пізно, дивлячись в мої очі, люди зрозуміють це. Рано чи пізно настане відплата. Півроку я видавав себе за людину, що живе у злагоді зі світом, і був по-справжньому щасливий, але душа моя була неспокійна. Задля свободи я здатен був навіть на вбивство.

Я знав це і розумів, що моя присутність у селі поганить його. Кожна звернена до мене усмішка була здобута обманом. Коли ти живеш поза законом, у твоєму сміхові завжди вчувається відлуння брехні, а кожен вияв любові є крадіжкою.

У двері постукали. Увійшов Ананд і повідомив з досадою, що заявився Прабакер з двома друзями. Я ляснув Ананда по спині, дякуючи за турботу про мій спокій, і ми вийшли в хол.

— Ліне! — засяяв Прабакер, побачивши мене.— У мене є дуже хороша новина для тебе! Це мій друг Джоні Сигар. Він мій дуже важливий друг у джопадпаті[58] — селищі, де ми живемо. А це Раджу. Він помічник містера Казима Алі Гусейна, який у нас у нетрищах найголовніший.

Я потиснув їм руки. Джоні Сигар був приблизно такого ж зросту і статури, як і я, на вигляд йому було років тридцять. У нього було розумне і відкрите обличчя. Очі піщаного кольору дивилися твердо й упевнено. Над чітко окресленим ротом видніла ниточка акуратно підстрижених вусів. Раджу був тільки трохи вищий од Прабакера і ще худорлявіший, ніж він. На його покірливому обличчі застиг сумний вираз, що мимоволі викликав співчуття. Це була печаль, яка, на жаль, дуже часто притаманна чесній, непідкупній натурі. Густі брови нависали над його розумними темними очима. Ці очі дивилися на мене з утомленого й передчасно постарілого лиця — йому, мабуть, було всього років тридцять п’ять. Обидва індійці сподобалися мені з першого погляду.

Ми трохи побалакали про Сундер. Цікавила їх і моя думка про Бомбей — що мені подобається в нім понад усе, як я збуваю тут час. Я запросив їх продовжити розмову за чаєм у ресторанчику, але Прабакер відхилив запрошення.

— Ні-ні, Ліне,— сказав він, похитавши головою.— Нам треба йти. Я просто хотів, щоб ти познайомився з Джоні і Раджу і щоб вони теж побачили твоє добре лице. Я думаю, що Джоні хоче сказати тобі одну річ, хіба ні? — звернувся він до друга, допитливо роззявивши рота і піднявши руки.

Джоні Сигар спохмурнів і відповів йому сердитим поглядом, але потім обернувся до мене з широкою усмішкою.