Розділ «Частина I»

Розкривши аптечку на землі перед хатиною, я обмазав ноги дитини товстим шаром анестезуючої мазі. Дівчинці відразу ж полегшало: вона припинила кричати і тільки схлипувала, згорнувшись клубком на руках якоїсь жінки.

— Лікар, лікар...— загомоніли всі.

Тим часом сонце сховалося у водах Аравійського моря, м’яка зоряна ніч опустилася на місто. Казим Алі звелів принести декілька ламп, і ми працювали в цьому імпровізованому лазареті, надаючи допомогу потерпілим. Джоні Сигар і Прабакер виконували роль медбратів, санітарів і перекладачів. Найбільш поширеними травмами були опіки, порізи і глибокі рани, але у багатьох дим пошкодив дихальні шляхи.

Казим Алі Гусейн якусь хвилю стежив за нами, а потім пішов наглянути, як споруджують тимчасові притулки, ділять запаси води та готують вечерю. Коло мене раптом з’явилася чашка чаю. Його приготувала моя сусідка Радга. Відтоді як я сюди приїхав, у мене в роті не було й ріски, тож смачнішого чаю я не пив за все своє життя. За годину потому вона нагодувала мене прісними коржиками, рисом і бгаджі[62]. Овочі, приправлені каррі та іншими спеціями, були чудові, я навіть витер полумисок шматком хліба.

Вже звернуло за північ, коли Джітендра потягнув мене за рукав у мою хатину, де на землі було розстелено ковдру ручної в’язки. Роздягнувшись, я упав на неї й поринув у сон.

Коли я розплющив очі, минуло вже сім годин (мені здалося, сім хвилин збігло), а наді мною схилилося обличчя Прабакера. Я моргнув і протер очі. Це таки був Прабакер — він сидів навпочіпки, підперши голову руками.

О ліву руч навпочіпки сидів Джоні Сигар, праворуч — Джітендра.

— Доброго ранку, Лінбаба! — сказав він, зустрівшись зі мною поглядом.— Ти так голосно хропеш... Джоні сказав, можна подумати, тут бика прив’язали.

Джоні підтвердив це кивком, а Джітендра з боку на бік похитав головою.

— Стара Сарабаї знає засіб від хропіння,— сповістив мені Прабакер.— Вона увіткне тобі в носа дуже гострий шматочок бамбука завдовжки як мій палець. І після цього — ніякого хропіння. Бас! Калас![63]Я сів на ковдрі і потягнувся — спина і плечі заклякли. Очі ще різало після боротьби з вогнем, а волосся, здавалося, просякло димом. Все приміщення пронизувало вранішнє сонце, що проникало крізь дірки в стінах.

— Що ти тут робиш, Прабу? — запитав я роздратовано.— Давно ви так сидите?

— Не дуже давно, Ліне. Може, з півгодини.

— Знаєш, це не дуже гарно,— пробурчав я.— Сидіти і дивитися, як людина спить.

— Пробач, Ліне,— відповів він спокійно.— Ми в Індії можемо дивитися іноді, як кожен спить. Ми говоримо, що спляча людина — друг всього світу.

— Твоє лице таке добре, коли ти спиш, Ліне,— додав Джоні Сигар.— Я був дуже здивований.

— Не можу вам передати, як багато це означає для мене, хлопці. Отже, можна розраховувати на те, що я бачитиму вас тут щоранку?

— Ну, якщо ти цього дуже хочеш, Ліне,— погодився Прабакер, схоплюючись на ноги.— Сьогодні ми просто прийшли, щоб сказати тобі, що твої пацієнти готові.

— Мої... пацієнти?

— Так. Подивися.

Вони відчинили двері, і сонце хльоснуло мене в очі. Заморгавши, я вийшов надвір і виявив біля хатини душ із тридцять, як не більше. Вони сиділи навпочіпки, утворюючи чергу, хвіст якої пропадав десь за рогом.