Розділ «Частина I»

Ми знай горлали ту пісню, простуючи дорогою, що провадила до міста, аж назустріч трапився білий «Амбасадор». Минувши нас, він розвернувся, так само поволі проїхав назад і звернув на узбіччя. З автомобіля вийшло четверо, водій лишився на місці. Найвищий підійшов до мене і, схопивши за сорочку, щось прогарчав на маратхі.

— У ч-чому річ?..— вичавив я тією ж мовою.

Збоку підскочив ще один і так стусонув мене, що голова моя сіпнулася назад. Потім я отримав ще два удари по зубах і по носі. Я позадкував і, наступивши на щось, відчув, як підігнулася нога. Падаючи, я побачив, як Прабакер кинувся назустріч бешкетникам, намагаючись зупинити їх. Зібравши всі сили, я схопився на ноги і навіть зумів кілька разів дати здачі. Хук зліва і удар правим ліктем згори вниз, два найкращі прийоми в будь-якій вуличній сутичці, вийшли непогано. Прабакер впав поряд зі мною, схопився і заробив такого стусана, що все у нього попливло перед очима. Я хотів підійти ближче, щоб захистити його ногами, але знову спіткнувся і впав, Удари і стусани посипалися на мене зусібіч. Я затулився, як міг, а в голові у мене хтось тихо повторював: «Це мені знайоме. Знайоме».

Троє навалилися на мене, а четвертий вправно обнишпорив мої кишені. Раптом почувся голос, що благав бандитів і заразом сварив їх. Це був голос Прабакера. Він звинувачував їх в тому, що вони ганьблять свою країну і свій народ, грабують і б’ють чужинця, гостя їхньої країни, який не зробив їм нічого поганого. Говорив він досить недоладно, зате пристрасно — примудрився обізвати їх нещасними боягузами і згадати Махатму Ганді, Будду, Кришну, матінку Терезу і боллівудськую зірку Амітаба Баччана[57]. Це подіяло. Ватажок наблизився до мене і присів навпочіпки. Я хотів був підвестися і знов вступити в бій, але мене притиснули до землі. «Це мені знайоме. Це знайоме».

Чоловік зазирнув мені у вічі. Обличчя його було жорстке і дуже нагадувало моє власне лице. Задерши сорочку, він щось засунув під неї. Це був мій паспорт і годинник.

Люто зиркнувши на Прабакера, бандити залізли до авта. Двері зачинилися, і «Амбасадор» рвонув з місця, жбурнувши на нас грязюкою з-під коліс і градом жорстви.

Прабакер обмацав мене, щоб подивитися, чи немає серйозних травм, а потім почав скиглити і рвати на собі волосся. Він проклинав себе за те, що повів мене в цей шинок і допустив, щоб ми так напилися. Казав, що краще б сам заробив усі ті синці, які перепали мені. І це було зрозуміло: постраждала його професійна гордість, репутація найкращого бомбейського гіда. А його пристрасній, безмежній любові до Бгарат Матаджі, Матері-Індії, завдали такого удару, що з ним не могли зрівнятися ніякі тілесні страждання.

— Тільки одну річ треба зробити, Ліне,— говорив він, коли я вмивався у просторій ванні нашого готелю.— Коли ми повернемося до Бомбея, ти повинен написати своїм рідним і своїм друзям телеграму, щоб вони послали тобі грошей, а потім піти в своє новозеландське посольство і написати скаргу на свої надзвичайні обставини.

Втерши лице, я подивився на себе в дзеркало. Травми були не такі вже значні. Під оком розцвів синець. Ніс розпухнув, але не був зламаний. Губи були розбиті й теж набрякли, на щоках і на підборідді були садна. Все могло бути й гірше. Я виріс у небезпечному районі, де хлопці з робітничих родин воювали проти хлопчаків з інших вулиць і не любили таких одинаків, як оце я, що не бажали пристати до їхнього гурту. Ну, а потім була в’язниця. Ніхто не бив мене так жорстоко, як тюремні наглядачі, яким платили за те, щоб вони підтримували лад і спокій. Про це й казав мій внутрішній голос. Він згадував, як троє чи й четверо наглядачів з дисциплінарного підрозділу тримали мене, а ще троє чи й четверо молотили мене кулаками, палицями і ногами. Якщо тебе гамселять люди, що мусять бути «хорошими хлопцями», то після цього з розумінням ставишся до «поганих хлопців», що на тебе напали. Бо як «хороші хлопці» приковують тебе кайданками до муру і починають щосили лупцювати, то здається, що це вся система, весь світ ламає тобі кістки. Щоночі нам не давали спокою крики людей, яких безжально катували наглядачі.

Дивлячись у власні очі в дзеркалі, я думав про те, що сказав Прабакер. Він не знав, що я не міг звернутися до новозеландського посольства, не міг написати друзям і родині, тому що поліція стежила за ними, аби зловити мене, тож ніхто не міг мені допомогти. Бандити забрали у мене все до останнього цента. Я не міг не оцінити іронії цього випадку: пограбували колишнього грабіжника! Що там казала Карла перед моїм від’їздом? Ага: «Не напивайся».

— У мене немає грошей в Новій Зеландії, Прабу,— сказав я йому, коли ми повернулися в свій номер.— У мене немає рідних або друзів, які могли б допомогти, і я не можу звернутися до посольства.

— Немає грошей? Зовсім?

— Так, зовсім.

— І ти не можеш нізвідки їх дістати? Ні з якого місця?

— Ні,— відповів я.

— Це дуже велика проблема, Ліне, якщо ти пробачиш, що я кажу просто в твоє побите і подряпане обличчя.

— Я знаю. Як ти гадаєш, ми можемо загнати мій годинник господареві готелю?

— Так, Ліне. Я дуже впевнено думаю це. Це дуже чудовий годинник. Але я не так упевнено думаю, що він заплатить велику справедливу ціну. У таких справах індійський бізнесмен ховає свою релігію в задню кишеню і висуває на тебе дуже жорстку торгівлю.

— Це неважливо,— сказав я, застібаючи пряжки на рюкзаку.— Головне, щоб ми могли заплатити за номер і купити квитки на потяг до Бомбея.

— Це дуже-дуже серйозна проблема, Ліне,— скиглив Прабакер, коли ми йшли коридором.— Якщо в Індії немає грошей, в цьому зовсім немає нічого кумедного, це точно.