Розділ «Частина I»

Нетрища виростали без певного плану. Проходи між хатинами, звісно, вели кудись, але ніякого порядку в їхньому розташуванні не було. Зробивши два-три повороти, я втратив орієнтацію, аж зіткнувся з чоловіками, що поспішали на пожежу. У протилежному напрямку, рятуючись од вогню, бігли люди похилого віку і діти. Деякі тягнули своє майно — одяг, кухонне начиння, плити і картонні коробки з документами. У багатьох з них були опіки і рани. В повітрі стояв гострий запах пластмаси, одягу, волосся і м’яса.

За хвилю я почув гоготіння вогню. Раптом з бічного проходу з галасом вилетіла якась вогненна куля. Це була охоплена полум’ям жінка. Вона налетіла на мене і впала.

Моє волосся, брови і вії відразу обгоріли, і я хотів було відскочити убік, але вона несамовито волала і дриґала ногами. Я зірвав з себе сорочку і, прикривши нею лице і руки, кинувся до жінки, намагаючись збити з неї полум’я своїм одягом. Тут підскочили на допомогу люди, і я помчав далі, аж опинився перед самісінькою пожежею. Полум’я сягало кількох метрів заввишки. Пожежа насувалася дугою, що охоплювала хатин із п’ятдесят. Пориви вітру гнали омахи полум’я, що кидалося до нас, відступало і несподівано з’являлося з іншого боку. Пожежа скидалася на чистісіньке пекло — горіли хатини, гриміли вибухи, курівся отруйний дим.

Перед наступаючим вогнем стояв якийсь чоловік, він давав розпорядження добровільним пожежникам, як полководець, що орудує військом на полі бою. Він був високий і худий, з сивим волоссям і гострою борідкою. На ньому була біла сорочка, білі штани і сандалі, на шиї зелений шарф, а в руках він тримав коротку дерев’яну палицю з мідним набалдашником. Так я вперше зустрівся з найголовнішою людиною в нетрищах, Казимом Алі Гусейном.

Казим Алі поділив людей на дві команди: одна гасила вогонь, а друга розбирала хатини, що стояли на його шляху. Стежачи за вогненним фронтом, головнокомандувач палицею скеровував бійців у потрібному напрямку.

Коли Казим Алі побачив мене, в полірованій бронзі його очей промайнуло здивування, проте він без зайвих слів показав мені палицею на вогонь. Я полегшено і з гордістю підкорився його наказу і приєднався до одного з гуртів. У ньому був і Джоні Сигар.

— Все гаразд? — крикнув він, задихаючись від диму.

— Все гаразд,— крикнув я у відповідь.— Потрібна вода!

— Води більше немає,— відповів він,— цистерна порожня. Нову воду підвезуть тільки завтра. Люди вже витратили майже всю свою денну норму.

Як я з’ясував пізніше, на кожну хатину виділялося по два-три відра води на день на всі потреби — приготування їжі, миття, прання. Людям доводилося гасити вогонь водою, яка була потрібна їм для пиття.

— Клятий вогонь! — лаявся Джоні, збиваючи полум’я мокрою ганчіркою.— Ти хочеш погубити мене? Дідька лисого! Ми знищимо тебе!

Раптом у наш бік метнувся довжелезний червоний омах. Чоловік біля мене упав, тримаючись за обпалене лице. Казим Алі відразу ж послав йому на допомогу рятувальну команду. Схопивши мокрого мішка, я приєднався до Джоні, орудуючи однією рукою, а другою захищаючи лице.

Ми раз у раз озиралися на Казима Алі Гусейна, щоб отримати вказівки. Звісно, ми не могли розраховувати на те, що погасимо пожежу своїми мокрими ганчірками. Нашим завданням було затримати полум’я, поки інша команда руйнує найближчі хатини. Це була героїчна робота. Люди приносили в жертву власні будинки заради порятунку всього селища. Щоб виграти час, Казим Алі переставляв нас по всьому фронту, як фігури на шахівниці, домагаючись успіху то на одній, то на іншій ділянці.

Черговий порив вітру атакував нас і огорнув димом, що геть затулив Казима Алі і змусив нас відступити. Коли дим трохи розвіявся, ми побачили зелений шарф Казима Алі. Наш командир незворушно стояв на місці, оцінюючи обстановку і розраховуючи наступний крок. Зелений шарф майорів над його головою, мов прапор. Вітер обернувся в інший бік, і ми з подвоєною енергією кинулися в бій.

Коли все скінчилося, ми востаннє пройшли по всіх навколишніх закутках, перевіряючи, чи не лишилося там поранених і загиблих. Потім зібралися, щоб вислухати гірке повідомлення про результати пожежі. Загинули дванадцять душ, з них шестеро людей похилого віку і четверо дітей. Більше сотні отримали опіки і травми, здебільшого серйозні. Згоріло шістсот хатин — одна десята всього селища.

Джоні Сигар перекладав мені все те. Я слухав, нахиливши до нього голову, а дивився на Казима Алі, що читав траурний список. Перевівши погляд на Джоні, я побачив, що він плаче. До нас крізь натовп пробився Прабакер, і тієї миті Джоні сказав мені, що загинув Раджу — чоловік із сумним обличчям, що запросив мене жити в нетрищах. Його більше не було.

— Нам до біса поталанило! — радісно резюмував Прабакер, коли Казим Алі скінчив перераховувати втрати. Обличчя Прабакера було вкрите таким товстим шаром кіптяви, що його очі й зуби виблискували, немов у чорта.— Минулого року під час великої пожежі згоріла третина всього джопадпаті. Кожен третій будинок — понад дві тисячі! Калас[60]! І сорок душ загинуло. Це дуже багато, Ліне, повір мені. А цього року дуже вдала пожежа. І наші хатини уціліли! Нехай упокоїть Бгаґван[61] душу нашого брата Раджу.

У натовпі почувся якийсь шум, і ми побачили, що крізь юрбу пропихається гурт людей. Жінка з рятувальної команди несла на руках дитину, яку витягнули з-під уламків. Прабакер переклав мені її розповідь. Загорілися три сусідні хатини, вони завалилися і поховали під собою родину. Батьки цієї маленької дівчинки задихнулися, а вона лишилася жива. Обличчя і тіло її не постраждали, але ноги були обпалені, шкіра почорніла і порепалася. Дівчинка кричала від жаху і болю.

— Скажи їм, щоб вони бігли за нами, і допоможи мені дістатися до моєї хатини! — сказав я Прабакеру.— У мене є ліки і бинти.

Прабакер неодноразово бачив мою похідну аптечку, тож відразу зрозумів мене і крикнув щось Казиму Алі. Я почув тільки, як люди довкруги повторюють слова «ліки» і «доктор». Прабакер схопив мене за рукав і потягнув до хатини.