Розділ «Частина I»

— Ми вирішили, що ти житимеш з нами,— оголосив він.— Ти хороший друг Прабакера. У нас є для тебе місце.

— Так, Ліне! — поспішив додати Прабакер.— Одна сім’я завтра виїжджає, і післязавтра їхній дім буде вільний для тебе.

— Але я... але ж...— приголомшено пробелькотів я, відчуваючи вдячність за їхнє щедре запрошення і жах на думку про життя в нетрищах.

Я дуже добре пам’ятав свій візит у нетрища. Сморід з відкритих убиралень, страшенне убозтво, багатотисячний людський мурашник,— як на мене, то було пекло, найбільше лихо, яке може статися з людиною за нашої епохи.

— Без проблем, Ліне,— розсміявся Прабакер.— Ти будеш дуже щасливим з нами, ось побачиш. Ти знаєш, ти вже зараз виглядаєш, як інша людина, правда, а коли проживеш декілька місяців з нами, то виглядатимеш зовсім так само, як усі ми. Всі думатимуть, що ти вже багато-багато років живеш у нетрищах. От побачиш.

— Це надійне місце,— сказав Раджу, доторкнувшись до моєї руки.— Ти житимеш там спокійно, поки не заробиш грошенят. Наш готель безоплатний.

Прабакер і Джоні засміялися, і я разом з ними. Мені передався їхній оптимізм. У нетрищах бруд і тіснява, але там мені не треба буде заповнювати «форму», там я буду вільний. У мене буде час подумати про подальше життя.

— Ну що ж... Спасибі вам, Прабу, Раджу, Джоні. Я згоден. Я дуже вам вдячний.

— Без проблем,— сказав Джоні Сигар, потискуючи мені руку і дивлячись на мене відкритим поглядом.

Тоді я ще не знав, що сам Казим Алі Гусейн, «головна людина в нетрищах», послав Джоні і Раджу подивитися, що я за один. Думаючи тільки про себе, я прийняв їх запрошення без особливого ентузіазму — не знав, яку цінність становить житло в їхньому селищі і стільки сімей чекає, коли настане їхня черга. Посилаючи до мене своїх помічників, Казим Алі Гусейн поставив перед Раджу завдання розібратися, чи зможу я жити з ними, а Джоні повинен був визначити, чи зможуть вони жити зі мною. Того першого разу я відчув, що ставлення Джоні свідчить про можливість майбутньої дружби, а в сумній усмішці Раджу бачив більше розуміння і довіри, ніж я заслуговував.

— О’кей, Ліне,— всміхнувся Прабакер.— Післязавтра надвечір ми прийдемо, щоб узяти твої речі і твою шляхетну персону разом з ними.

— Добре. Спасибі, Прабу. Але постій! А як же наша екскурсія післязавтра?

— А що з нашою екскурсією?

— А ми ж збиралися піти до стоячих ченців.

Мова йшла про чоловічий монастир в передмісті Байкулла, де божевільні ченці-фанатики влаштували кубло для куріння гашишу. Кілька місяців тому ми вже були там з Прабакером, коли він знайомив мене з темним боком бомбейського життя. Дорогою з села я узяв з нього обіцянку, що він поведе мене туди ще раз із Карлою. Вона ніколи не бачила того монастиря і була надзвичайно заінтригована чутками, які дійшли до неї. Нетактовно було нагадувати про екскурсію тієї миті, коли Прабакер з друзями так гостинно запросили мене до себе, та мені дуже хотілося показати монастир Карлі.

— Без проблем, Ліне. Ми зробимо візит до цих ченців разом з міс Карлою, а потім візьмемо твої речі. Я прийду сюди післязавтра о третій. Я такий радий, Ліне, що ти будеш з нами! Я такий радий!

Ми спустилися вниз і вийшли надвір. Прабакер, Джоні і Раджу змішалися з натовпом. Мої проблеми були вирішені. У мене з’явилася можливість заробити трохи грошей і надійне місце, де я міг жити. І мої думки, немов звільнившись від цих турбот, попрямували, петляючи по вулицях і провулках, до будинку Карли, до вікон її квартири на першому поверсі і високих засклених дверей, що виходили в брукований провулок. Але ці двері були зачинені переді мною, і я безуспішно намагався викликати в уяві її образ, її обличчя й очі. Я раптом усвідомив, що, ставши власником убогої комірки в нетрищах, можу втратити її, що швидше за все так і буде.

Повернувшись у свій номер, я ліг спати. Переїзд у нетрища дасть мені час і допоможе вирішити проблему з візою, хай і не зовсім так, як хотілося б. Тягар цих турбот звалився з моїх плечей, до того ж я дуже втомився і повинен був би спати як убитий. Проте сон мій був неспокійний. Як висловився Дідьє під час однієї з нескінченних опівнічних розмов, уві сні наші бажання зустрічаються з нашими страхами. «А коли твоє бажання і твій страх — одне і те саме,— сказав він,— це називається маренням».

Розділ 8

Стоячі ченці давали обітницю ніколи не сідати і не лягати. Вони стояли і вдень, і вночі. Навстоячки вони їли, навстоячки справляли природні потреби, навстоячки молилися і співали. Навіть спали вони навстоячки, підвішені на лямках, які утримували їх у вертикальному положенні, не дозволяючи впасти.