Розділ «Частина I»

— Ви бачили? Цьому хлопцю не вижити, це точно.

— А щоб йому... ти маєш рацію! — видихнув низенький.

Наш водій збавив хід, щоб подивитися на пожежу, але потім знову натиснув на газ. Жодне авто не зупинилося. Обернувшись, я дивився крізь заднє вікно автобуса, аж низенькі горбки халуп перетворилися на чорні крапки, а дим пожарища став стишеним шепотом лиха, якого вже не відвернути.

Наприкінці довгого бульвару, що тягнувся понад океаном, ми звернули ліворуч і виїхали на широку вулицю, забудовану сучасними спорудами. Біля входу до фешенебельних готелів стояли під різнобарвними тентами ліврейні швейцари. В зелені садів потопали шикарні ресторани. Виблискували на сонці склом і міддю фасади авіакомпаній та інших установ. Під великими парасольками ховалися від сонця торгові ятки. Чоловіки носили ділові костюми західного зразка і міцне взуття, жінки були вбрані в дорогі шовки. В офіси вони заходили з серйозним виразом на обличчях.

Всюди впадав у око разючий контраст поміж минулим і сьогоденням. Запряжений буйволами драбиняк зупинився на світлофорі поруч із модним спортивним автомобілем. Чоловік присів, щоб сходити до вітру, за сумнівним укриттям у вигляді тарілки супутникової антени. Електронавантажувач розвантажував товар зі старезного воза на дерев’яних колесах. Далеке минуле наполегливо пробивалося крізь бар’єри часу у власне майбутнє. Мені це подобалося.

— Під’їжджаємо,— оголосив мій сусіда.— Середмістя зовсім поряд. Правда, це не зовсім те, що ми зазвичай розуміємо під міським центром,— просто район, де зосереджені дешеві туристські готелі. Він називається Колаба. Ну, от ми і на місці.

Хлопці дістали з кишень паспорти і дорожні чеки і засунули їх просто в штани. Низенький навіть зняв годинника і запхнув його разом з паспортом, грошима та іншими цінностями в труси, від чого став схожий на якусь сумчасту тварину. Помітивши мій погляд, він посміхнувся:

— Гей,— розтягнув він губи,— обережність не завадить.

Підвівшись, я пропхався до передніх дверей. Коли ми зупинилися, я вийшов першим, але застряв у натовпі людей, що оточили автобус. Це були посильні з готелів, торговці наркотиками та інші вуличні комерсанти. Вони волали ламаною англійською, пропонуючи дешеве житло й інші послуги. Попереду всіх коло дверей автобуса був маленький чоловічок з великою, майже ідеально круглою головою, одягнений у бавовняну сорочку і парусинові штани. Він гаркнув на юрму, щоб вона замовкла, і звернувся до мене з найширшою усмішкою, яку я в житті бачив:

— Доброго ранку, знамениті сери! Ласкаво просимо в Бомбей! Ви потребуєте чудових дешевих готелів, авжеж?

Він дивився мені в очі, й була в усмішці не просто радість, а справжнісінька втіха, що проникала мені просто в серце. Ми лише секунду дивилися один на одного, але цього мені було досить, щоб вирішити, що я можу довіритися цій маленькій людині з великою усмішкою. Це виявилося одним із найвдаліших рішень у моєму житті, хоча тоді я, звісно, цього ще не знав.

Пасажири, що полишали автобус, відбивалися від юрми заманювачів, що їх обліпила. Два канадці безперешкодно проклали собі шлях крізь натовп, нагородивши однаковою широкою усмішкою обидві супротивні сторони. Дивлячись, як вправно вони пропихаються крізь юрму, я вперше звернув увагу на те, які це здорові, енергійні й симпатичні хлопці, і подумав, що треба прийняти їхню пропозицію винайняти спільний номер. З ними я міг бути певен, що ніхто й не запідозрить у мені втікача з в’язниці.

Чоловічок ухопив мене за рукав і потяг за автобус. Кондуктор з мавпячою спритністю заліз на дах і скинув мій наплічник і саквояж. Інші пакунки і валізи посипалися на брук зі страхітливим гуркотом. Пасажири кинулися рятувати своє майно, а мій провідник знову відвів мене убік.

— Мене звуть Прабакер,— мовив він по-англійському з мелодійним акцентом.— А яке твоє добре ім’я?

— Моє добре ім’я Ліндсей,— збрехав я відповідно до свого паспорта.

— Я бомбейський гід. Дуже чудовий бомбейський гід, вищий клас. Весь Бомбей я знаю дуже добре. Ти хочеш побачити все-все-все. Я точно знаю, де ти знайдеш цього більше всього. Я можу показати тобі навіть більше, ніж усе.

Канадці підійшли до нас, і Прабакер гаркнув на своїх колег. Ті відступили на декілька кроків, пожираючи очима наші пожитки.

— Перш за все я хочу побачити пристойний і дешевий готельний номер,— сказав я.

— Зрозуміло, сер! — засяяв Прабакер.— Я можу відвести тебе в дешевий готель, і в дуже дешевий готель, і в дуже-дуже дешевий готель, і навіть в такий дешевий готель, що ніхто з нормальним розумом ніколи там не зупиняється.

— О’кей. Веди нас, Прабакере. Подивимося, що ти можеш нам запропонувати.